… Як часто ми відкладаємо «на потім» щось знакове, бажане у нашому житті, що існує поруч, але на увагу до якого потрібен час і певні зусилля. Ми тішимо себе тим, що воно є, підпирає наші роки, наповнює їх основою, без якої людина — сухий листок, підхоплений вітром.
Потім, потім, — кажемо собі, якось складуться обставини, ще зустрінемось… І раптом стається так, що зустрічі уже не буде, що ти уже листок, підхоплений вітром в бездонному просторі. І з цього моменту кожна житейська деталь у пам’яті стає цінністю, сокровенним набутком прожитих літ.
Цими днями дізнався, що не стало у селі мого дитинства Усть-Путилі гуцулки Ганни Чигрин — знаменитої ткалі, кухарки, матері великого сімейства.
У 2015 році ми зустрілись завдяки її онуку Богдану. Про це розповідаю у книжці «На перелазі» у нарисі «Між миттю і вічністю у вишиванці». Мені сказали, що після тієї зустрічі пані Ганна часто згадувала про мене…
Одного разу онук зателефонував і сказав, що має мені щось передати… Виявилось, це були вовняні шкарпетки, які його бабуся там, у моїх рідних горбах, зв’язала для її «Толі з Усть-Путили»… Тепер я вже не зможу їй подякувати на цьому світі. Хіба що на тому, іншому, де всі ми будемо не в один час… А тепер згадуються уривки з нарису…
***
Поважна гуцулка Ганна Чигрин з Усть-Путили, де Черемош із Путилкою зливаються в одну ріку, а гора Гича, схожа на пришвартований корабель або на єгипетську піраміду з таємницями під смерековим килимом, уважно дивиться на мене знизу вверх, ніби з глибини минувшини.
Пані Ганна розміняла дев’ятий десяток і знає багато з того, про що мовчить гора, свідок життя гуцулів у мальовничому куточку Європи, кроєному-перекроєному імперіями, але завжди таким, де людина за будь-яких перипетій відчуває себе, передусім, часткою природи.
Здалось, що генетична таїна цієї єдності ще ніколи не була так близько, як тієї неділі на Іллі у святкову і не зовсім звичайну мить… Адже зустріч ініціював не я, а, власне кажучи, персонажі моїх новел із книжки «В Євросоюз через Кінашку».
Ілону, Міля, вуйка Октавіана, Цюрика, інших героїв, місця, де розгорталися сюжети, упізнав онук Богдан. Він знайшов мене у Фейсбуці і сказав, що «бабця хотіла би видіти того автора», бо знає ще маленьким «Толю з Усть-Путили», його тата Миколу Михайловича, який директорував тут у школі наприкінці минулого тисячоліття.
Нарешті стою перед ганком помешкання Чигринів. Пані Ганна, невисокого росту жіночка у святошній квітчастій сорочці, з цікавістю дивиться на мене, спітнілого, важко дихаючого, і скрушно промовляє:
— Толю, як ти постарів, як посивів…
Прикидаю, що коли мені було років чотири, Чигринша була молодичкою. Звісно, жінка також не помолодшала за ті понад півстоліття, хоч я не пам’ятав її, бо що може пам’ятати дитя… Утім, ми таки пересікалися лініями життя.
Це з’ясується пізніше.
Наразі ж молодша дочка Чигринів Галя, яка залишилася при батьках, утримує господарку із п’ятьма головами великої рогатої худоби, сінокосом, пасовищем, городом — з усім тим, без чого гуцульська родина немислима — накриває на стіл.
… Вуйко Танасій читає молитву. Сідаємо до столу з бринзою, пахучою «дзємою» з ребер, з усім, що тут вигодоване й вирощене. Пані Ганна розповідає про своє дитинство за Румунії, перший, другий прихід радянських військ, колективізацію, репресії, що руйнували традиційний спосіб життя горян.
— Вони сорокового року прийшли, — говорить вона голосно, ніби не лише для нас, але й для когось, хто за вікном, серед гірських хвиль із пришвартованою навічно Гичею. — Прилетів руський самольот, зачєв стрілєти поверх смеречі… А Мокрина, татова сестра покійна, мене за руку та в барабулі до Калинича… Там полягали…
Жінка наголошує, що тато її був грамотним, трьом дітям власною рукою написав молитви, аби вони уранці і увечері «казали» їх.
—Усім написав, — уточнює вона, — Андрієві, мені, Катерині… Я слухала, як він читав, сидячи на шпаргаті…
Чигринша замовкає, вибирає з пам’яті найважливіше у ці хвилини, і знайшовши його, жваво продовжує:
— А до колгоспу не хотів! Так не хотів, що аж! Раз прийшов з лісу, сів їсти, а тут москалі… Хоче тікати, а мама не пускає. Каже, що Бог даст, те буде, бо уб’ют… Заходе один у хату, видит тата, вибігає, і чуємо, як каже старшому, що тут є один дядько… Той питає: «Що робит»? «Кушаєт», — відповідає. Мокаль каже: «:Оставь єго». А потім сам заходе в хату і питає у нас, чи є… сало. Тато з бочки наклав йому у куфайку, скільки той хотів. А я ще взяла зошит, що його у нас один мадяр лишив, леї румунські, та й дала то-то москалеві, аби тата не ківав…
Чужинець, ласий до сала, маленька гуцулочка, готова віддати йому все, що має, лише б не забрав батька, оживають у наших уявах картинками тривожної атмосфери тих часів. Бабця змальовує їх фрагментарно соковитим гуцульським діалектом. Однак розповідь не спорадична, вона розгортається полотном зі сценами важкої роботи у лісі, де юна дівчинка підсипала взимку дороги, аби не ковзали коні, де мерзла холодними ночами в колибах, де горами летіло відлуння дзвону «шини колійової», яким скликались господарі до сільради, щоб потім їх групами «визволителі» забирали товарняками на сибірські каторги.
— Тата беруть до сільради, — продовжує жінка, — тримають довго. Він так плакав… Люди тікали, хто куди… А я норми відробляю у лісокомбінаті… Де Сарата, Перкалаба, Яловичора, Маріїно, Голошина, Яблуниця — усе пішки…
… Згадую про ткацький верстат ґаздині Гостючки, у якої тоді проживали на квартирі. Коли тато з мамою йшли на роботу, я любив залізти у нього ззаду і звідти спостерігати, як ткаля пускає човники під струни ниток, чудодійно збиваючи матерію в жорстке, трохи колюче полотно запаски.
Іноді до неї приходила допомагати жіночка. Із м’яким гупанням, поскрипуванням дощок під ногами вона ходила по ґанку туди й сюди, розмотуючи прикріплені на стіні шпульки. Те гупання обіцяло мені безліч спорожнілих котушечок, з яких можна було виготовляти чудернацькі іграшки.
Пані Ганна слухає мене мовчки, погоджуючись з усім, що згадую я про хазяйку Гостючку. Потім усміхається:
— Так то ж я ходила!.. Ходила їй помагати і вчитися, бо Гостючка відома ткаля була. Робила запаски…
Усім нам бентежно від цього зізнання. Ми мало не аплодуємо. Хочеться плескати в долоні самим собі на сцені з виставою, сюжет якої повернув несподівано й круто. Аж перехопило подих…
— Шпульки треба розкрутити і надточити, — розповідає тим часом Чигринша, — бо шпулька має 200 метрів, а для основи треба рахувати… На одну чісницю йде три нитки, одне пасмо має 30 ниток… А запаски мають і 15-20 пасем…
… Пані Ганна обіцяє показати «сюрприз», причетний до мого дитинства, але каже, що зробить це пізніше, коли вже прощатимемось… А поки що говорить про те, як здобула ім’я кращої старшої кухарки на всі гори — Буковинські й Галіцейські:
— У місяць мала по чотири весілля! Єк зачиналоси в Богородицю, то в грудні си кінчєло. Двері си не запирали, бо люди сварилиси одне з одним, до кого я маю йти… Іноді діти допомагали — Славка, Наталя, Оля, якщо велике весілля. Галя ще маленька була, в колисці, Іван також маленький… Танасій посилає за мною, аби йшла давати груди дитині, бо дитина плаче, а я мушу куховарити…
Згадка про гуцульське весілля нагадує мені новелу «Хто пацив, той знає» з гуцулкою Ілоною, що харизматично довершувала роботу старшої кухарки і музикантів. Хочу подарувати Чигринші книжку, але спочатку питаю, чи може вона читати.
— Можу, бо я з попівським сином на першій парті сиділа, — відповідає пані Ганна.— Я дуже добре учіласи… Мене навіть румуни по пальцях не били. А других дітей били… У Семеновича отако руки спухали…
Тим часом я підписую книжку і читаю для фантастичної, надзвичайно вдячної аудиторії новелу про Ілону. Чигрини реагують емоційно й жваво. Онук Богдан фіксує миті тих реакцій фотоапаратом. Щось близьке, рідне, смаковите, об’єднує нас, зрозуміле не лише зі слова, але й з інтонацій, жестів. Сміються Галя й Наталка, упізнають в Ілоні місцеву мешканку. Солідарна з ними і головна ґаздиня.
— То не вона, то вигадане! — кажу я, підтримуючи спільний для усіх нас, іскристий, як ватра, настрій.
— Вона, вона! — дружно не погоджуються слухачі, і мої авторські права уже не мають ніякого значення…
… Слід уже поспішати до Розтік.
Але пані Ганна на прощання хоче познайомити мене з обіцяним сюрпризом із мого дитинства… Ми йдемо до окремої хатини поруч, де стоїть ткацький верстат, схожий на той, що був у Гостючки…
«Старша кухарка» вже не куховарить, але щодня знаходить годину, аби ткати коци, верені з гуцульськими орнаментами. Усі ми вирішуємо сфотографуватися у творчій майстерні Ганни Чигрин. Дочка Галина просить почекати, вибігає і незабаром повертається у вишитій сорочці. Так велять мить, вічність, і той Режисер, що над нами…
Чигрини споряджують мене слоїками бринзи, густющої сметани, куснем торта, приготовленого знаною на всі гори кухаркою.
Вуйко Танасій щось хоче сказати наостанок, скрушно хитає головою, мовляв «нема, нема єдності, якби усі були за одне»… Я розумію, що йдеться про політику. Але я нічого не хочу говорити шановному господареві на ту тему, бо найцінніше для єдності можна почерпнути тут, у цій природі, від нього самого і людей поруч з ним.
Анатолій Томків
