Наша війна з Росією, мабуть, завершиться ще не скоро. Нам в цій боротьбі буде потрібна подальша мобілізація урядів Заходу і постійна підтримка світового українства. Тому, як і впродовж станніх трьох тижнів, пишу англійською на західну аудиторію. Це мый маленький внесок у нашу спільну перемогу – зовсім незрівнянний із подвигом наших Захисників. Але кожен на своєму місці робить те, що може.
З побратимами українцями я хочу поділитися своїми думками про Україну «Після війни». Намагатимуся це робити якщо не щодня, то часто. Хочу спільно подумати про ту країну, яку нам слід буде разом будувати; про те, які уроки нашої боротьби мають стати визначальними для нашого мирного майбутнього.
Запрошую до дискусії! Ми – демократичний народ. Хтось скаже – трошки анархічний. У кожного з нас є своє бачення і своя думка. І перший урок з цієї війни – кожна думка, якщо підсилена відповідальною дією на своєму місці, корисна для загальної справи. Це наш «вулик» і кожен у ньому бджілка. Колись Президент Зеленський казав «кожен з нас Президент». Правда, мені тоді не дуже подобалася ця його фраза. А зараз – в ціль.
«Бджоли» нашого «вуликового суспільства», здатні без наказів, без інструкцій, без ієрархії зупинити наступ нібито другої за могутністю армії світу. Це справді подвиг. Нашу перемогу будуть вивчати ще довго і не одне покоління науковців світу. Після того, як ми виштовхнемо з нашої землі залишки цієї «армії» горе-окупанта, настане час відбудови.
От про те, яким буде наш «вулик», і що робити з сусідством РФ, варто починати думати вже тепер.
Декілька тез:
1) Довгострокова безпека України неможлива без суттєвих соціально-політичних змін в самій Росії. Хочемо ми того чи не хочемо, нам прийдеться взяти відповідальність за «молодшого брата», який і водночас виявився «блудним сином». Жартома можна повторювати фразу «Київ тебе хрестив, Київ тебе і відспіває», але це не конструктивно. Також не реалістично думати, що ЗСУ «спалить Кремль».
Нам прийдеться серйозно думати про перебудову Росії мирним шляхом, політичними діями, «м’якою» силою – такою, яку ми досі ще не використовували. На нашому східному кордоні живе понад 100 мільйонів росіян, які зазомбовані, невільні, атомізовані. Можна мріяти про те, що їх «федерація» розвалиться на менші утворення. Але таке розчленування навряд чи відбудеться мирно і ми наразі зовсім не готові приймати навалу російських біженців, багато з яких, неодмінно проситимуть прихистку саме у нас.
2) Україна, яку ми побудуємо після перемоги має всі шанси стати регіональним (а з часом і світовим) лідером саме через фактор «м’якої сили» — привабливості сенсів, які ми згенерували і втілили в повсякденну практику спротиву (тут і про Майдани, і про волонтерів, і про добровольців, і про Територіальну оборону, і про ЗСУ, і про госпітальєрів і про багато інших утворень). Наша перемога – це демонстрація світу ефективності соціальних структур, які базуються на нових (для Заходу, та й для Сходу) сенсів, організаційних структур і практик. Це не перемога однієї ієрархічної армії над іншою. Це перемога мережевих структур спротиву.
Це перемога вільних людей, які спільно вибороли власну свободу. Це перемога справедливості – не в розумінні договорів чи законів (які виявилися не дієздатними, напр. Будапештський меморандум), а в розумінні «верховенства права»: права, як моральної категорії, яка стала не лише дороговказом для нас, а ще й мобілізуючим фактором для всього цивілізованого світу. Виникає запитання: як в умовах миру забезпечити функціонування тих же принципів? Досвід двох століть розвитку західних демократій нам тут не допоможуть: вони базуються на принципі «верховенства закону» (а не права), а їх інституції – на легітимізованій ієрархії. Там поняття «свобода» — суто індивідуальне, а у нас – громадське, колегіальне, спільне. Нам доведеться будувати докорінно нові інституції не зазираючи на західний приклад.
3) Україна, після перемоги, швидко відновиться економічно. У цьому немає сумніву, адже грошей від наших західних партнерів, які відчуватимуть перед Україною власну провину, буде (майже) достатня кількість. Це і добре і загрозливо. По-перше, великі гроші – велика спокуса. Як забезпечити їх ефективне використання? По-друге, великі гроші можуть бути спрямовані або бездарно, або сплановано. Чи будуть у нас продумані плани відбудови і перебудови наших міст, нашої промисловості, нашого бізнесу, наших публічних просторів? Чи не пропустимо ми шанс суттєвого оновлення інфраструктури? Ну, і по-третє (ідеологічно): відбудовою керуватиме держава чи приватний (громадський) сектор? Якщо держава, то похідною стануть потужні державні інституції, які й надалі після відбудови залишатимуться керівними в економіці (а у нас довіра до держави традиційно низька). Альтернативний підхід – відбудова силами приватного або громадського секторів – вимагатиме чималої довіри до бізнесу і до громадських організацій. А компетентність останніх в управлінні великими проектами досі особливо не проявлялася у нашому суспільстві. Поки що я тут свідомо не зачіпаю численні питання, які виникатимуть у сфері освіти, спорту, гуманітарній сфері (зокрема в галузях культури, книговидання, кіно), а також питання, які стосуються майбутньої нашої армії (виробництва воєнної техніки, інституційного вираження чисельності ЗСУ: строкової служби, права на носіння зброї тощо).
Дискусійних питань — дуже і дуже багато.
Хтось скаже, що ці дискусії не на часі: спочатку перемога, а далі буде час думати. Як на мене, це хибна позиція. У нас вже був досвід успішно завершених революцій, яким слідувала певна розгубленість еліт через відсутність подальшого плану дій або хоча б узгоджених суспільством умовних дороговказів. Без продуманого і проговореного образу перемоги, та перемога, до якої ми зараз прямуємо, може вкотре виявитися «пірровою». Дуже хочеться не повторювати ненайвдаліший досвід наших Майданів…
Михайло Вінницький
