Ексклюзивна хвиля

Як ми, було, святкували «Андрея»!

Боже! Боже! Хоч баба Наталка і лякають мене, грішницю, найбільшу в Орлівці, бо лиш танцюю та співаю, та скачу й регочу, невідомо з якого дива, що ти мене покараєш, але я Тебе люблю і дякую Тобі за те, що крім Різдва, Коляди й Маланки, дав нам, малим сільським дітям, ще одне радісне свято – Андрея! Що це за великий чоловік такий був, я ніяк не можу зрозуміти з того, що розказали мені обидві моїх баби.

Бо крім них – не було кому, бо й церкви в селі не було, і в школі тим паче не прийнято було говорити про релігійні й народні свята. Тож, якщо вірити бабі Тетяні, то наш народний Андрей був давно колись великим святим апостолом Андрієм Первозванним, який перший ходив світами і розповідав темним, як оце ми, людям про Бога, і так, славлячи Господа, перейшов у Одесі Чорне море і по річці Дніпро, якої я не бачила, як не бачила й Чорного моря, прийшов до Києва і заснував на горах над Дніпром на місті села велике місто, якого я теж не бачила, хоч там і живуть наші сусіди Міша і Женя Тарасюки, родичі нам по бабі Онисі…

А якщо вірити бабі Наталці, які вірять лиш в одного Бога і не вірять у святих людей, бо таких нема, то цього святого взагалі не було, і не ходив він морями-горами аж до Києва…

Зате, як попитай людей, то у святого Андрея все село вірить і святкує його день. Тому, звісно, як кажуть, куди громада – туди й баба! Ну, тобто жінка чи дівчина… Отак і я – за громадою йшла… тобто, селом.

Ой, забалакалась я, запатякалась, замість того, щоб попоравши худобу, встигнути до обіду ще й дівчат оббігти – нагадати ж, що сьогодні Андрея! Але сьогодні ще й неділя – так співпало, і я вихідна. Можу спокійно причепуритися, спокійно випросити в мами по ворочку борошна, цукру, сушні на узвар, баночку вишневого варення, того, в якому ціленькі ягідки, а волоських горіхів я ще вчора натовкла, щоб віднести свою «лепту», як кажуть баба Тетяна, в Андрієву складчину. До тітки Марини – мами Наталчиної.

Так ми, кутянські дівчати, робимо щороку на Андрея, відколи стали дівчуками. Тітка Марина – жінка неговірка, але добра, а нам вигідна тим, що живуть вони тільки удвох з Наталкою, без дядька-хазяїна, тому не мають великого хазяйства з коровами, кабанами і свиноматками, коло яких вічно треба робити, і тому мають час. Та й звичаї всілякі знають і люблять.

Тим часом мама, помітивши мої тривоги й хвилювання, сама пішла в комору, винесла звідти все, що треба:
– На! Біжи! Бо доки ви зберетесь, в Марини піч вичахне! Без Калити лишитесь!

Ой! А мамочко! Точно!!! А це ж треба ще тісто замісити, розкачати! Ще води з непочатої криниці принести, щоб Калита вийшла справдешня, за всіма законами!

Біжу, аж серце з грудей вискакує. Поспішаю. Добре, що болото на вулиці зранку пришерхло, схоплене легким морозцем, а стежка до тітчиної хати аж іскриться інеєм. Чомусь не пригадую жодного разу, щоб Андрей приїхав до нас на білому коні. Михайло – архистратиг приїжджав, правда і від’їжджав, залишивши Андрієві наші розбиті грунтові дороги…

От і брьохкайся тепер через городи – збирай дівчат…
Але дівчат збирати не треба! Вони вже всі тут, у хаті! Вже й Калиту розкачали – завбільшки з чимале решето з високим обідком – на голій стільниці стола пишається-величається! Якраз я вчасно примчала зі своїм цукром, горіхами й вишеньками зацукрованими! І ми всі кидаємося прикрашати нашу Калиту!

Тим часом тітка Марини, висока гарна молодиця, опершись на припічок, розгортає коцюбою з черені дрібний палко-червоний жар, бере широку дерев’яну лопату, кладе на неї розцяцьковану льодяниками, вишеньками й горіхами Калиту, робить гранчаком дірку посередині і при урочистому мовчанні заносить у піч, затуляє челюсті залізною з ручкою затулою, хреститься й каже:
– А тепер, дівки, марш до річки – балабушки будемо пекти.

І ми, як з цепу зірвавшись, навперегони, з вереском мчимо через подвір’я баби Дарки-Квасолихи, а далі стежкою через розгаслий город, залиту водою леваду – до річки, щоб начерпати долонею повний рот води і вже без крику донести в хату, де на стільниці вже біліє купка борошна – на балабушки.

О, балабушки і дійство з ними, то дуже важливий ритуал. Та про це згодом, бо поки що ми, вхопивши по жмені борошна, пирскаєм на нього водою впереміш із сміхом, і ліпимо по дві кульки з різними вушками, щоб упізнати вже спеченими. А тоді, в кінці вечорниць…

Однак мою розповідь перебиває стукіт у вікна! Зчиняється дівчачий переполох, стіл спішно витирається від борошна й тіста, застеляється скатеркою, а в хату заходять хлопці! Вітаються-питаються:
– Чи тут живе пан Калитинський?
– Тут! Лиш іще Калита в печі!

Та де? Калита вже на столі, який дівчата обступили! Котрась, Таня чи Стася, Маруся чи Наталка – дістають бинду широку, червону чи голубу, просиляють її у дірку в Калиті, а хлопці урочисто «забивають» у сволок тітчиної старої, ще дідівської хати «гак», уже сто років тому забитий. І починається свято Андрея! Коло Калити виростає дозор-сторожа: пан Калитинський. А до нього від порога верхи на Коцюбі хвацько під’їжджає пан Коцюбинський. І починається діалог – під стриманий сміх і тихі жартівливі поради присутніх. Але панство калитинсько-коцюбинське знає своє:

– Ну, то ще раз добрий вечір, пане Калитинський!
– Добрий вечері, пане Коцюбинський!
– Я приїхав Калиту кусати.
– А я буду по пиці кресати, – відповідає гостинно пан Калитинський, демонструючи мокру ганчірку в сажі. А дівчата аж заливаються сміхом, як циган сироваткою, каже від печі тітка Марина.
– А я кусну!
– А я кресну!

І доки Пан Калитинський розмахує «кресалом», пан Коцюбинський таки встигає відкусити чималий шмат Калити. Потім ролями міняються і дійство триває, аж доти, доки Калита тримається на бинді. Відтак її знімають, ділять, заїдають варениками, звареними раніше тіткою, запивають узваром, і розбігаються: хлопці на свої забави козацькі : кому із односельців ворота зняти й причепити до комина, кому козу – до хвіртки, а кому хвіртку настромити на верхівку акації чи осокора. Робиться це все зі смаком, з розмахом парубоцьким, в передчутті неминучих викликів у сільраду разом з батьками…

У дівчат свої розваги… Найперше, розклавши на газеті «Правда» свої спаровані балабухи, вводять у хату перев’язаного перевеслом старого хазяйського пса Бровка, негодованого, прости Господи, ще з позавчора. Але навіть голодний Бровко – собака розумний, тим паче що йому вже півстоліття відводиться на Андрея одна і та ж відповідальна, навіть сакральна роль: вгадувати долю дівочу… Отож Бровко геніально витримує паузу, обнюхає ще теплі балабушки, та голод – не тітка, тож зривається і починає трощити смакоту під зойки-вигуки сумні й радісні дівчат.

А як стриматись, коли шаман собачий проковтнув одразу обидві Марусині балабухи – першою з нас і щасливо заміж вийде! Наталчину лиш одну вхопив – залишить цього року без пари, а мої, на жаль, схрумав Бровко аж на сам кінець – в дівках посивію… Але ніхто не плаче, не ридає, всім весело, бо всім нам від 10 до 13 років. Тобто, до шістнадцяти – ще ціле століття.

От на такій радісній ноті з вереском вибігаємо гуртом на вулицю, і по дві, бо вже темно, розбігаємося попід хати – слухати, припавши до вікон, що люди говорять. Якщо сваряться, то сварливим буде рік до наступного Андрея. Якщо сміються – то щасливим і радісним. Як дитина, бува, заплаче, точно схопимо «двійку» по математиці чи історії…

А тоді бігаємо по вулиці та дядьків, що з роботи вертаються, питаємо, як їх звати, хоч самі добре знаємо, і ті на збитки називають себе то Гаврилом, то Гервасем, то Ничипіром… Іменами, якими в Орлівці давно нікого не називають. Та все ж… найстрашніше було рахувати стовпчики в огорожах чи тинах: вдівець, молодець… Бо жодна з нас не хотіла заміж за вдівця…Отака печаль…

А ще можна чобіт перекидати через хату… Та ризиковано, бо міг запросто осісти біля комина чи на стрісі… Прийдеться тоді шкандибати додому з одною босою ногою, бо на взуття в ті роки сутужно було… Зате скільки вражень яскравих, скільки спогадів веселих на цілий рік!!! Від Андрея до Андрея!

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.