Сьогодні, в день народження Буковинської Орлиці — письменниці Ольги Кобилянської, пригадую, як творча група «Укртелефільму» тимчасово «отаборилася» в приміщенні нашої редакції газети «Буковина», а колись – чудовому, вишуканому маєтку. Знімали епізоди кінострічки «Меланхолійний вальс» за творами Ольги Кобилянської. Бракувало акторів для епізодичних ролей і масових сцен. На прохання режисера Бориса Савченка допомогти, відгукнувся хто тільки міг.
… І ось я приміряю сукню панни початку минулого століття. Капелюшок коронковий, мереживні рукавички… Споглядаю в дзеркалі себе – знайому і незнайому, і мимохіть думаю: «А якою була ота жінка, яку зараз зображатиму?»
Сучасниця Ольги Кобилянської постає з численних творів письменниці. А якою жінкою була сама письменниця? В сенсі типових для жінки душевних почувань, мук, комплексів і відчуття щастя. Пошукала відповіді в творах самої Ольги Кобилянської, її щоденниках, спогадах зятя письменниці Е.М.Панчука.
Тож якою жінкою була Ольга Кобилянська?
Ольга Кобилянська — жінка в усьому. Візьмімо найбільш відому сторінку її діяльності – письменницьку, стиль літературного викладу – з численними детальними описами внутрішніх відчуттів, з описами природи, такими схожими на психологічні портрети людей. На думку багатьох літературознавців Ольга Кобилянська – найкраща у тогочасній українській літературі пейзажистка, яка поєднала експресіоністичне та імпресіоністичне начала.
Пригадаймо «Природу». «Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на всьому лежить легкий сум. Се меланхолія усього готового, що на всім витискає свою печать. Се краса, котрою вона розкошується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючи очах…»
Як жінка Ольга Кобилянська пише про те, що вона добре знає, — про жінку. У повісті «Земля» основні образи – жіночі. Оповідання «Ніоба» письменниця написала на основі життєвих реалій сім’ї Топольницьких. Праобразом жінки-піаністки в оповіданні «За ситуаціями» послужила донька художника Юстина Пігуляка. У повісті «Царівна», оповіданні «Через кладку» з токим психологізмом О.Кобилянська змальовує саму себе. Тому збірний психологічний портрет письменниці можна було б створити на основі її творів. Інша річ, що при вивченні її творчості саме на це уваги звертається значно менше, аніж, наприклад, соціальні аспекти. Йдеться як про шкільний, так і університетський курс української літератури.
За роки незалежності нашої держави у навчальній програмі школи відбулась єдина зміна. Окрім повісті «Земля», на вибір учителів та учнів можна вивчати повісті «Людина» і «Царівна». Та от кут зору шкільного підручника на ту ж таки «Землю» не помінявся — нищівний вплив приватної власності домінує над тим, що «немає прірви глибшої, аніж прірва в душі людини». Не так давно в програму чернівецького університету введено спецкурс, за яким детальніше вивчається творчість Ольги Кобилянської і який веде завідуючий літературно-меморіальним музеєм письменниці Володимир Вознюк.
Чи відчувала себе Ольга Кобилянська жінкою, яка (або яку) доповнює або яка створена для мужчини? Про це могла б сказати тільки сама письменниця. Але навіть у своїх листах вона дуже цнотлива – типовий інтроверт. Єдине, про що можна з певністю сказати, — закохувалась Ольга Кобилянська дуже часто. Які тільки гідні юнаки не знаходили відгук у її серці! Погортаймо «Щоденники» письменниці, написані нею замолоду. Справжні феєрії почуттів – юнацьких, суперечливих!
«Я сьогодні награвала собі мелодію з тих давніх часів, коли я ще любила Шторфера. Так, я його до безтями любила, його і Стефана. Любов до Стефана зробила мене поважною, дорослою дівчиною, а любов, власне, пристрасть до Шторфера – набагато вищою духовно істотою за тих, що жили в таких обставинах і в такому оточенні, як я. Я його страшенно любила!… Мене тоді був наче опанував якийсь демон і довго тримав у своїй владі. І як я тепер думаю про це, то здаюся собі такою поганою в порівнянні з тодішньою…
… А в любові до Аппеля не було щирості й піднесення, а Геня я не любила, ні його, ні Козуба,.. мені навіть соромно назвати це справжньою любов’ю…»
Але для О. Кобилянської любов була не самоціль, а рушій творчості. Вона кохала швидше виплеканий образ, аніж конкретну людину. Що, врешті, тією чи іншою мірою властиве кожній творчій людині.
«… Бо для серця жити – це любити, а моє мусить жити…»
«Любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори. Любов моя сильніша, як все інше в мені. Я ніколи інакше не напишу, як умирати буду – то не скажу нічого іншого, лиш те, що одного любила. Я всі свої почуття вкладаю в свої роботи, складаю людям в руки. Зараз вони, мабуть, не мають такої ціни, але якось, як я помру – будуть вишукувати коханий клаптик паперу і грітися тим почуттям мужчини і жінки».
В основі спрямованості своїх творів, присвячених українській інтелігенції як основі самозбереження нації, Ольга Кобилянська лишила позаду «братів» по літературному цехові, випереджала час. А як у царині жіночих змагань? Емансипатка, феміністка. Навіть у стосунках з Осипом Маковеєм Ольга Кобилянська пішла проти усталених стандартів – перша написала йому листа про їхнє спільне «майбуття».
«Не знаю, як приймете мої слова, звичайно дівчата їх самі не кажуть!.. Я б ніколи такої пропозиції не зробила, коли б не було можливості жити разом, тут же при родичах, у двох покоях. Не думайте, що я не розумію прози життя. В тім Ви можете бути спокійні. Мої «белетристичні» руки знають всяку роботу і ніколи її не боялися… Я знаю, що Ви відповісте мені коротко, терпко, а наприкінці напишете ті слова, що я старанно ненавиджу, «кланяюсь».
Ольга Кобилянська, орієнтована на західну культуру, написала листа-освідчення мужчині. На Заході на той час, як відомо, уже була Жорж Санд, уже палало її кохання до Фредеріка Шопена…
Побутує думка, що «каменем спотикання» для Маковея стала зовнішність Кобилянської, а не ті причини, через які він не відповів на її пропозиції. Чи була свідома цього Кобилянська, чи мучили її почуття жіночої меншовартості через невлаштованість сімейного гніздечка?
Можливо, і риси обличчя в Ольги Кобилянської не дуже правильні, але індивідуальна привабливість – завдяки одухотвореному погляду – незаперечна. Це вже, як то кажуть, на чий смак.
Якщо б Кобилянська жила в наш час і мала хороший promovtion, тобто «розкрутку», вона була б в очах багатьох чоловіків зоряною красунею – якими стали завдяки своєму талантові та оригінальній глибокій особистості, наприклад, «канонічно негарні» американська співачка та акторка Барбара Стрейзанд, французька актриса Анні Жирардо. Але річ в іншому. Як жінка, Кобилянська прекрасно усвідомлювала свої «сильні сторони». А вони у неї були.
«…Нині він почув, як гарно я співаю, бо мав із чим порівняти – там співають ще дві медузи, бридко й невміло…» «… А треба визнати, що в мене руки дуже гарні». «А її очі, о милий боже, що в неї за очі! З під велону не бачив я їх досі добре. З її білого личка сяють вони вогким блиском…»
Щодо кандидатів у чоловіки, то їх Кобилянській не бракувало. Адже того ж 1897 року, коли вона познайомилась із Маковеєм, їй пропонував руку і серце професор гімназії, з яким письменницю познайомила Наталя Кобринська. Кобилянська відмовила. Вона вважала, що між майбутнім подружжям повинна бути «правдива любов». А для неї це передовсім – спорідненість душ («…Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов») і до того ж вибаглива чутливість на гарну чоловічу зовнішність («У неї багато значила фізична сила і тілесна красота…»).
Коли Кобилянській було вже п’ятдесят, їй у черговий раз, під час лікування на німецькому курорті Наугайм, пропонували, навіть наполягали вийти заміж. Але створювати власну сім’ю в такому поважному віці Ольга Юліанівна не вважала за потрібне. Натомість вона повністю зреалізувала себе як мати, бабуся, учителька, прекрасна господиня. Мати Ольги, чудова
… щось зі стилю сучасниць Ольги Кобилянської
хазяйка, передала своїм донькам знання і навики – уміння ощадливо і з користю розпоряджатися коштами, готувати, шити. Вишивати, мережити. Одне слово, все те, що найперше повинна була робити кожна жінка по догляду за родиною, до чого власне кожну дівчинку завчасу готували. І ніхто цього за Ольгу Кобилянську не робив. Інша річ, що Ольгу Юліанівну до цього не вабило.
Літературною творчістю вона займалася, впоравши всю хатню роботу. Своєю чергою, увесь власний жіночий «арсенал» Ольга Юліанівна старалася передати прийомній доньці – Олені, Гелюсі, як її називали в родині. Розповідають, коли з’явилася біологічна мати Гелюсі, дівчина вже зрілого віку беззастережно заявила, що справжня її матір – Ольга Кобилянська. Ольга Юліанівна охоче навчала своїх онуків німецької мови, причому за власною методикою. Сама ж володіла українською, польською, німецькою, російською, румунською мовами. «З роками любов до дітей, любов взаємна, стала життєвою необхідністю».
Кожній жінці приємно відчувати подяку за свої зусилля і турботи. Чи мала це Ольга Кобилянська? Авжеж, мала. Зять – Ельпідефор Матвійович Панчук родом з Мамаївців був особистим секретарем письменниці. Прийомна донька Гелюся доглядала Ольгу Юліанівну до останніх хвилин життя.
В Чернівецькому літературно-меморіальному музеї завжди із захопленням споглядаю амазонку Ольги Кобилянської. При такій мініатюрній талії, як у неї, та ще й зробити б таку зачіску, як у її сучасниць – Августи Кохановської чи Софії Окуневської, — ефект невідворотний. Чому на всіх доступних фото Ольга Кобилянська, м’яко кажучи, занадто аскетична? Вона не надавала вирішального значення «прикрашанню». Хоча смак мала вишуканий, вихований матір’ю. З «Щоденників» видно, що замолоду робила і зачіски, і мала бальні плаття.
«…Котру мені сукню взяти? Візьму чорну оксамитну: вона лежить на мені прегарно, і тим не хибну ані супроти мого сумного настрою, ані супроти доброго смаку». «… Виглядала так гарно і велично в темнім строю і гладко зачесанім волоссі без тих звичайних Pony-френзлів на чолі»
У фондах музею чимало особистих речей Ольги Кобилянської, зокрема, одягу, капелюшків, взуття – вишуканих і вигадливих. Є підстави твердити, що в буденному житті письменниця виглядала не так, як на світлинах, а набагато жіночніше в сенсі прикрашання себе. Журнали, в яких друкувалися твори Ольги Кобилянської, – «Нова хата», «Жіноча доля» зі статтями про емансипацію жінок, друкували сторінки мод (які там складні і пречудові крої!), кулінарних рецептів. У «Жіночій долі» подибуємо цілий перелік рецептів солодощів з дому Кобилянських.
Отже, це не було Ользі Кобилянській чуже. І це складало її жіночі потреби, було складовою її жіночого щастя. А втім, про це могла б розповісти одна лиш Ольга Кобилянська…
Олена Чайка
