Я міцно причинив за собою сінешні й хатні двері, навісив замка, але не замикав, бо в хаті спала мати, і пішов до річки купатись. Пахла акація, пахла прибита травнева грязюка, аж горло спирало, із двору пахла ще й свіжа соснова домовина, прислонена до стіни, чи то сніп чистого місяця. Він слався зеленкуватим світлом згори густо й напружено, наче кров у молодому серці. Світло збивалося, закудлувалося, знову розправлялося, але тримало мене під собою, ні на мить не випускаючи в темінь. З балочки озвалася якась пташина – так тонко, неначе по склу дзенькнула дощова цівка.
Блимнула якась бадилина, освітлюючи саму себе, гукнула когось і одразу ж примовкла десь із-за цвинтаря зелена заблудла душа. Зараз мене ніщо б не змусило зупинитися, хоч од усього й ходив по спині морозець. Під босими ногами траплялися то трісочки, то камінчики, то просто гострі піщинки, і саме вони не давали мені зовсім пірнути в це святешне грайливе безголов’я. Звідкілясь бралися слова, незвичні, такі, що їх удень і не вимовиш, а вночі вони самі вимовляються, торкаючи губи свіжим холодком. Я вимовляв ті слова, чи, може, співав їх, мугикав, а довколишні бузки й акації від цього пахли ще дужче.
На Натальчиному тину бовванів горщик, як справжня голова, а на воді хитався прив’язаний човен, хитався-розхитувався так, мов хтось у ньому був. Я не боявся цього. З усього нічного мерехтіння швидким оком я вибирав щось найбільш тверде і звичне, як причілок Натальчиної хати, чи двері в повітку, чи покинуті коло неї порожні гусячі коритка. Я підходив до води і вже хоч самим краєчком вуха, а все ж ловив тепле вуркотіння курей за глиняною стіною та ще ремиґання корови, що напівспала у загороді.
Коли Натальчин сад зацвітав двома вишнями та ще яблунею, що стояла майже коло самої води, потроху вкриваючи її пелюстям, коли Наталка вдягалася в нову зелену кофту і виходила підмальовувати червоною крейдою бляклі рожі під вікнами веранди, у мене всередині звично починався риб’ячий нерест. Я ходив зокола, шукаючи причини, роздягався на березі й пробував купатися, але квітнева вода була ще холодна, ловив ріденьку ряску вутятам, тягав до свого двору викинуті на берег корчі, аби лишень хоч раз на день майнув перед очима зелений Натальчин рукав і погнав моїх верховодів і краснопірок кудись проти течії, і скаламутив мене до найглибшої глибини.
Я одв’язував її човна од верби, сідав у ньому й годинами гойдався, тримаючи на колінах вузлик із їжею на двох. Але Наталка до мене не виходила й не озивалася. Лише надвечір, коли я, безсило грюкнувши веслами об стовбур, ішов додому й не оглядався, я чув спиною, як Наталка у гумових чоботях ішла до човна. Вона знову одв’язувала його від стовбура, помаленьку клала на дно ятері і пливла на той бік ставити. Вона то там, то там спалахувала волоссям з-під хустки, перебивала міцний рогозяний дух своїм жіночим пахтінням. Вона міцно вганяла пакільці в муляку, торгала сітку – чи добре напнута, і, закусивши губу, пливла назад.
Ті ятері подарував Наталці перед смертю мій батько. Він спершу довго лагодив їх, снуючи човником по старому сірому полотну, наставляв проти сонця і пильно видивлявся дірок, стискав старі ободи, і якщо вони тріскали, напосуджував нові. А коли він мовчки згріб їх у лантух і поніс, коли, ні од кого не криючись, висипав посеред її двору, мене опосіла якась образа і злість. Я прокрався обніжком туди, де вони стояли і гомоніли. Батько дивився прямо на неї і нахильці пив її сміх. Вона тримала в руці квача, з нього стікало вапно просто на поріг, і моя ще дитяча лють, не маючи сили себе здихати, котилася прямо на них, била їх по литках, але не могла збити з ніг. Я біг додому, лопотів прибитою стежкою, грузнув, ненароком ступивши в глинище, і чув як позаду сміялася вона і надсадно кашляв мій батько.
Через місяць він уже вмер. Тієї ночі в хаті ніхто не спав. Батько вже не кричав, а тільки сипів, куйовдив грубими чорними руками постіль і часто звішувався головою додолу. Мати сиділа коло нього з білою шматиною, притуляючи до рота – то йому, а то собі. Надворі дощило й гуло. Я лежав на ліжку і чув, як од кожного батькового стогону все дужче холонуть мої ноги, а голова навпаки впріває і по ній біжать-біжать мурахи. Під ранок, коли було найтемніше, у вікно постукали – голосно й вимогливо. Я кинувся на ліжку:
– Ма’, я гляну, хто там!
Але вона мене зупинила страшним шепотом:
– Цить… То не людина…
Наталки не було на похороні. Вона боялася людських розмов і лайки моєї матері. Весь день двері в неї були зачинені. Але тільки-но піп закінчив правити в хаті, тільки дядьки завдали на плечі важку й довгу труну, тільки винесли батька на сонце, як із його грудей приснула невеличка сіра пташина, схожа на посмітюшку, і прудко полетіла до річки, чи то до Натальчиного двору.
З того дня я почав боятися Наталки і багато думати про неї. Думки ті напосідалися надвечір, слали передо мною широку зелену стежку і я мав іти, не чуючи ніг. Так я й ходив роки та роки – уже й мати висохла і зігнулася в корч, уже й село опустіло, а я все стелив собі ту дорогу, одвіку широку й зелену, і не думав про те, чого Натальчині коси досі не сиві.
… Зате я думав про неї, гарну й невеселу, завжди невеселу, чиркаючи сірником і закурюючи, пробуючи ногою чи тепла вода. Вода була тепла. Вона мовчки лежала без сну, ловлячи дрібненькі вільхові шишечки. Я заходив спершу по коліна, потім по пояс, мочив долоні і плескав ними по голові, щоб тіло швидше призвичаїлося. Луг на тому боці виростав і густішав, ставав лісом, і місяць як прудка вивірка звивався й перестрибував з дуба на сосну, а з сосни на кущ глоду. Коріння в дерев стогнало так, що аж мені було чути, і здоровенні земляні нуртини вставали поперек стовбурів.
Позаду зашелестів якийсь наче вітер, зашамкотів і закашлявся як від сорому. Я обернувся і побачив Наталку. Вона сиділа на м’якому спориші і дивилася прямо на мене. Руки її робили якусь пильну роботу, але руки були окремо, а сама вона дивилась на мене. Очей було так багато, що я не зразу завважив у неї на колінах мою сорочку, до якої Натальчині руки пришивали верхнього ґудзика. Циганська голка снувала швидко і зловісно. По моєму тілу побігла дрібна лихоманка. Я чув, як позаду земляні вали виростали й виростали, ставали горами, через які вже не перелізти. А попереду сиділа Наталка і світила моєю сорочкою.
– Мати вже тобі не пришиває? Вже руки їй покорчило? Га? Вже покорчило? – питала Наталка холодними своїми губами, а нитка з голкою самі описували кружала й дуги…
Я заходив ще глибше і не думав про матір. Я думав про те, як виходитиму з води, адже геть увесь мій одяг лежав аж нагорі, за Наталкою. Мені доведеться пройти повз неї, хіба затулившись рукою. Вона знала, що я думаю саме про це, але далі говорила про мою матір – швидко і злісно, окремо від голки й нитки, окремо від мене й моєї сорочки. А я стояв у воді, все дужче мерзнув і дивився, як руки нарешті піднесли їй до рота нитку з голкою, а зуби перекусили ту нитку.
Наталка мовчки поклала сорочку на траву, встала і почала повагом роздягатися, обережно складаючи свій одяг поверх мого. А коли вона стала зовсім гола і розпустила волосся, я побачив, що воно чогось уже мокре. І я вперше насмів заговорити.
— Ви хіба оце вже купалися щойно?
Наталка нічого не відповіла мені, швидко зайшла у воду по пояс і закинула голову назад, відкриваючи перса з рожевими молодими виноградинами, наче припрошувала цілувати. І я наважився. Губами цілував, а руками обхоплював стан, по якому нерівними острівцями спливало волосся. Видавалося, що воно шерехувате, липке і проростає мені крізь пальці, як водяна волосінь. В очах усе дрижало й переверталося, то там, то там по берегу виникали якісь людські подоби, а обличчя все занурювалось і занурювалось у ту лискучу глибину між персами, все шукало й шукало розросту і хлюпотіння. Натальчині руки то там, то там торкали мене, але торкали, як риби – ніби ненароком, ніби випадково. Вони не голубили мене, а заганяли далі в глибину. Од тих торкань перед очима все задвоїлося, замерехтіло і я мало не шубовснув з головою, поки вона обмацувала мене і сміялася з мене.
– А диви… Диви… Він ще молодий… Він не такий, як ти був… Він би все покинув ради мене. А диви, як він мене любить…
Я й не бачив, як на її біле-білісіньке плече сів птах, а схаменувся вже аж тоді, коли почув, як вони з ним говорили і сміялися. Я забув сором, вийшов на обмілину, і місяць, як тесля, став приміряти до мого зросту світляне віко труни. А вони все сміялися.
– Ти ж знав, ти ж знав, що я не маю душі, але серце я таки маю, – чи то закликав, чи то насміхався з сивого пташка Натальчин голос.
– Знав, знав, – одно повторював пташок, давлячись надсадним кашлем.
– А коли знав, то нащо відчиняв їй? А коли знав, то нащо відчиняв їй? – глузувала вона, а може то вже моя гаряча голова з мене глузувала, відлунюючи од води кожне слово. І я пригорщами набирав і лив собі в обличчя воду, і сьорбав її, і теж закашлювався аж до синьої хрипоти.
– Не знаю нащо, не знаю. Жалко мені було її, просто жалко.
Голос пташка все сумнішав і наче відходив, стихав, вихоплюючись уже десь далеко за горбами, де моя мати прокинулася раптом, вийшла з хати, сіла посеред двору і тужила, і похитувалась, обхопивши коліна руками, притискаючи до грудей білу шматину. І на груди їй сипалась потрюхла дубова кора.
– Не спіши, не втікай, бо нащо тоді мене кликала? – воркотів котом пташок вже коло самого мого вуха.
– А нащо ганив мене? А нащо штовхав мене при людях із кладки?
– Не знаю нащо. Не знаю, – знову озивався голос десь іздалеку, з-за горбів, де хиталася мати.
Усередині мені все сохло, всихало, я вже не чув нересту, риби вже не били хвостами в животі і грудях. Я стояв у воді по коліна, вже й волосся в мене висохло, і вже хотілось вийти й одягнутись, але там були вони вдвох. Пташок сидів на білому камені її плеча похнюплений і мовчав. Його сіреньку посмітюшачу шию обрамляв зеленкуватий комірець, під яким поблискував ґудзик. Уперше за ніч на березі стала пильна тиша. І я здогадався, що мені вже не перебрести її, не пережити.
— У травні дуже багато злого зілля цвіте. А коло води – так найбільш…
— А я думав…
Але Наталка вже не дала йому договорити. Вона лагідно взяла його в долоні, обережно розстібнула комірця і обернула йому голову задом наперед. Щось сухо хруснуло, затріпотіло і вмовкло. Наталка байдуже висипала мертве тільце крізь пальці, як пісок.
Я стояв і тремтів од холоду. Вона помовчала ще трохи, по-дівочому схиливши голову набік. Вона заслоняла собою все, вкривалась сірою осінньою ряскою, плутала в мокрому волоссі мілину з селом, вибалок з причілковими вікнами, зелену пшеницю з моїм одягом, в якому завтра мене й поховають. Вона помовчала так, а тоді підійшла і стисла пальцями моє горло.
Я ще побачив, як перед моїми очима встають рясні яскраві жмури, і як вона плюскає у воду, розрізаючи навпіл здорове кружало місяця.
Сергій Осока
