Сьогодні 10 листопада народилася надзвичайно талановита самобутня скорпіонка-іменинниця Неоніла Стефурак! «Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать», — ці слова великої Лесі Українки яскраво засвідчують та характеризують життєву і творчу долю самобутньої поетеси із Прикарпаття Неоніли Стефурак. Не кожному вдається лікувати біль душі, а вона може. І не лише тому, що першою вищою освітою стала медична. Поезія — щирість і біль — стали для неї і стражданням, і щастям.
Кожен написаний рядок, кожне слово рідною мовою несуть у собі любов Божу. Про таких кажуть: справжній лікар душі й тіла. Вона завжди відчувала потребу в слові, як у молитві. У слові чесному і вистражданому. Виношеному лише в її серці. В тому слові, якого до неї ще ніхто не сказав. Твори поетеси не можуть не хвилювати, бо вони написані серцем. Хоч у пісенній поезії не створила аж надто багато (сама визнає, що істинним поетам–майстрам за життя вдається написати обмаль пісень, усього кілька), зате зуміла «народити» кришталево чистий суперхіт «Заметіль» (на музику Остапа Гавриша). Тепер золоту пісенну скарбничку Василя Зінкевича, кумира не одного покоління українців, без неї уявити неможливо.
Кілька днів зосталось до зими,
вже давно на скронях сивина.
Я тебе зігріти не зумів,
і тепер ти одна.
Заметіль! У горах випав сніг,
джерело з–під криги знову б’є.
Я тебе для щастя не зберіг —
відгукнись — де ти є, де ти є, де ти є?..
І ще один цікавий аспект у пісенній поезії майстрині слова: майже усі вірші, які стали піснями, вона писала від імені чоловіків…
— Після закінчення Львівського медичного інституту (навчалася на фармацевтичному факультеті) далекого 1975 року мене направили на роботу на Івано–Франківщину, в Косів, де я й познайомилася з місцевим композитором Остапом Гавришем. Якось він зіграв мені на фортеп’яні зворушливу ліричну мелодію і попросив написати текст. Так народилася наша перша спільна пісня, яку виконав Віктор Шпортько, під назвою «Текла ріка», — розповідає Неоніла.
Стільки літ, як розійшлись сліди,
як затих останній шал…
Не шукай джерельної води,
не буди за давнім жаль.
Ні листів, ні картки, ні дзвінка —
суєти одвічний млин…
До джерел не вернеться ріка
і життя не спинить плин.
Текла ріка,
текла не день, не рік,
між наших рук,
текла між нас.
Текла ріка
і білий спогад грів,
та від розлук
вогонь погас…
— Коли вона писалася, — продовжує поетеса, — нам з Остапом було по 23 роки і здавалося, що, маючи такий вдалий старт, встигнемо зробити чимало…. Що ж до «Заметілі», то у мене є не гірші від неї пісні, але такої популярності не сягнула жодна. Щороку з настанням перших зимових холодів з різних ефірів її чутно. Я ніколи не надавала особливого значення пісенній творчості. Все виглядало дуже просто: тривалий час Остап мене просто «діставав». Уже пізніше, коли перебралася на роботу до Івано–Франківська і працювала в редакціях газет, він міг прийти до мого кабінету і просто сидіти над моєю головою, доки щось путнє не з’являлося на папері.
Варто сказати, що мої вірші переважно з ранніх збірок використовували барди для співаної поезії. Там мені нічого не доводилося ні змінювати, ні підправляти. А ось писати на готову музику, як це було з Остапом (а пізніше з Володимиром Домшинським і Лесею Малько), вдавалося з неймовірними потугами, бо розуміла, що маю стати своєрідним радаром, аби словом проникнути у внутрішній світ композитора, збагативши та окриливши його.
Коли писала текст «Заметілі», мені зателефонував Василь Зінкевич (я вже знала, що пісня готується для нього) і попросив дописати речитатив. Я ж була переконана, що цього взагалі не варто робити, адже музика і текст говорили самі за себе. Однак Зінкевич наполягав на речитативі і всі мої контраргументи на нього чомусь не діяли. Тоді запропонувала йому такий речитатив, що його не те що заспівати, але й запам’ятати було неможливо.
На тому й сталося: Василь припинив мені телефонувати. Правда, коли ми згодом зустрілися, «але ж ти мене тоді відшила» — сказав! Він усе зрозумів і переробив пісню до невпізнанності. Завдяки йому вона стала довершеним, самодостатнім твором.
Нині навіть важко полічити, скільки насправді ж років творчого пошуку пішло на це. Уважний слухач не може не відчути, що існує два варіанти «Заметілі». Перший — більш декларативний, другий (з втручанням Зінкевича) — більш мистецький. Він, на мою думку, навіть драматургійний. Другий варіант — це маленька вистава великого актора.
Скільки вже збігло років, відколи Зінкевич співає цю пісню, та щоразу глядацька зала завмирає від почутих перших слів. Здається, що могло змінитися, адже ж текст один і той же! А ні!!! Василь зумів феноменально поперекидати рядки, повторити їх, не міняючи рими. Вартий найкращих слів подяки і Дмитро Гершензон, ще один співавтор, — геніальний аранжувальник від Бога, який зробив з пісні не лише хіт, а щось набагато більше.
Зрештою, усі справжні пісні побудовані на глибокому драматизмі… Стосовно ж успіху «Заметілі» — мені чомусь приходять на гадку рядки талановитого київського поета Леоніда Кисельова, який починав віршувати російською мовою, та, довідавшись, що у 22 роки помирає від лейкемії, перейшов на українську. Але ще раніше, далекого 1963–го він написав такі рядки:
Я пастаю у края бєздни
і вдруг пайму, сламясь в таске,
што всьо на свєтє — толька пєсня
на украінском язикє…
— Василеві наша «Заметіль», — розповідає Неоніла Стефурак, — дорога ще й тим, що за текстом вона ніби написана з його біографії, його непростої долі. Вона має складну життєву біографічну мітку Зінкевича. Щось, напевно, в цьому є. Маю запис одного з концертів, де Василь співає ”Заметіль” зі сльозами на очах… Мабуть щоразу, виконуючи нашу з Остапом пісню, він переживає трагічні події власного життя знову і знову. Зрештою, ця пісня співзвучна не лише йому: це наче камертон почуттів багатьох людей, тому її досі люблять і впізнають з перших акордів, з перших слів.
Але якби «Заметіль» потрапила в чиїсь інші руки, а не до Василя Зінкевича, їй би не судилося таке довге життя…
— За духом Василь, — зізнається Неоніла, — був для мене набагато ближчим ніж Назарій Яремчук, хоч Назарія завжди любила і поважала по–своєму. Вони обидва для мене як рідні. Кожен співав серцем. Як дихав, як жив. Обидва були справжніми патріотами і справжніми людьми. Так, Василь не отримав музичної освіти, але кожною нотою, кожним ковточком музичних звуків він дихав і жив. У нього це чутно в кожній пісні. І в Назарія це було також. Це в них заклали і виховали спочатку Батьки, а згодом Левко Дутковський.
І Зінкевич, і Яремчук ставилися до своєї праці як до покликання, а не як до заробітчанства. Вони були несумісними з шоу–бізнесом. На моє переконання, Василь несумісний і тепер. А для Назарія не встигла написати нічого, бо наші дороги з Остапом розійшлися. Я відійшла від поезії, натомість почала співпрацювати з релігійними видавництвами львівських монастирів. Думала: життя минає, Господь дав мені дар, а я для Бога не зробила нічого, тож почала редагувати і перекладати з польської духовні твори. Відтак і моя власна творчість ставала все більш філософською, духовною. Пісня ж вимагає ліричності, легкості і простоти.
У нас на факультеті драматургії в московському літературному інституті був набір п’ять–шість осіб, і майже завжди — чоловіки. Це й не дивно, адже в літературі цей жанр вважається найскладнішим. Для народження мелодії потрібне не лише сильне відчуття, інтуїція, емоційність, 
а й сильне логічне мислення. У своїй праці композитор подібний до драматурга, адже перший — архітектор слова, другий — архітектор музики.
До речі, талановиті жінки–архітектори трапляються дуже рідко. Композитори, драматурги і архітектори — це переважно чоловіки, у яких, на відміну від жінок, «раціо» переважає над «емоціо». Тобто більш розвинуте логічне мислення. Зрештою, тексти пісень я чомусь також завжди писала від імені чоловіків. Може, підсвідомо сподівалася, що ще хоч одну–дві виконає Зінкевич…Навіть знаючи, що «Білий острів» Остап пообіцяв залишити для Віталія Білоножка, дуже хотіла, щоб він передумав і віддав пісню Василю.
У мене вона називається «Вінчані зорями» і її, до речі, також чимало людей з перших акордів впізнають.
На перехресті віхол і вітрів,
в країні снігу я тебе зустрів,
казав собі: «Не руш її, не рань»,
та серце палало, мов грань.
Давно усі стежки засипав сніг.
Хіба я ту любов забути міг?
На перехресті всіх вітрів стою
і муку, як музику , п’ю…
Вінчані зорями, наче салютами,
підемо просто ми з часу і простору в рай.
Ніжністю скорений, як я люблю тебе!
Білого острова, Господи, не забирай!..
Насправді ж дуже мало людей можуть бути професійними поетами–піснярами. До цієї когорти варто віднести Юрія Рибчинського, Богдана Стельмаха, Степана Пушика, Вадима Крищенка… Зовсім інакше — з Романом Кудликом. Він починав з верлібрів, тобто вільних віршів, несумісних з традиційною пісенною поезією. Попри те йому вдалося створити кілька добрих пісень.
Переважно поетам–майстрам за життя вдається створити обмаль пісень, усього кілька. Саме стільки пощастило написати і мені.
Михайло Маслій
(з тритомного видання
«Золотий вік української естради»
м. Чернівці. ВД «Букрек»)
