Моя сусідка Маруся з родинного села на Поділлі – особистість неординарна! Завжди була такою! Попри складну особисту долю, ніколи не опускала руки, а впевнено вірила і продовжує вірити у краще. Вона рано залишилася вдовою і самотужки виростила трьох гарних дітей. Багато років боролася з важкою недугою і таки перемогла! Завжди щира, добра, усміхнена, готова підбадьорити і посміятися.
Колись Маруся приїхала до нас у Київ, і ми з Марʼянкою з любовʼю показали їй місто. Найкращі куточки, які обожнюємо самі: Софію Київську, Володимирську гірку, Пейзажну алею, Золоті ворота… А ввечері ще був концерт симфонічної музики.
Маруся тоді розплакалася від розчулення:
— Я роками їздила у Київ, але жодного разу не бачила такої краси. Бо то були лише лікарні і вічні заробітки… Так що, крім вокзалу, нічого у Києві не знала…
Коли ми вже виходили з театру, у фойє знімали якийсь кліп: камери, софіти, моделі… Ми з Марʼяною хотіли пошвидше прошмигнути, але Маруся стала як вкопана:
— Боже, що це?! Невже червона доріжка? Я таке тільки по телевізору бачила.., – прошепотіла замріяно.
— То можеш пройтися! – підбадьорили ми. Маруся недовірливо спитала:
— А можна?!
— Та кого нам питати? Звичайно, можна!
Вона ще трохи вагалася. Але ми легенько її підштовхнули , і вона опинилася на червоній доріжці! Щоправда, вже не було камер і модельок, згасали софіти… Але яке це мало значення, коли усміхнена Маруся переживала свій тріумф?! Вона була на червоній доріжці! А навколо стояли люди і щиро дивувалися цій сміливій сільській жінці, що впевнено крокувала гламурною доріжкою. І ми з Марʼянкою були щасливі це 
бачити.
Війна змінила життя кожного з нас.…
Сини Марусі — Сергій і Володя — на фронті. У найгарячіших точках. Вона звикла вже до безсонних ночей… Все чекає вісточки… Молиться і сподівається на краще.
Влітку, коли ми гостювали в селі, Маруся зізналася, що майже нікуди не виходить, бо не хоче, щоб люди бачили її сумною…
Якось я вмовила її піти разом провідати родичку. Та якраз просушувала килими. І мимоволі згадався той божевільно -прекрасний довоєнний день з червоною доріжкою. І які ми були щасливі…
Марусю, наш подільський килим гарніший за всі гламурні доріжки світу! Його ткали наші бабусі, щоб ми мали щасливу долю! І ми її будемо мати! Ступай! Загадуй бажання! Дякую за синів-героїв!
Антоніна Палагнюк
