6 жовтня (за ст.ст) 146 років тому Всевишній благословив на світ унікального українця, мого земляка з села Пальчик (тоді Київська губернія), тепер – Катеринопільський район Черкащини. Про Сергія Олександровича Єфремова написано багато, для мене він цікавий як шевченкознавець. Сучасники згадують, що був людиною принциповою, відвертою і не дуже зручною в спілкуванні з тими, хто вдавався до компромісів із совістю.
Таким його знали і в Центральній Раді, і в Академії, і в творчості. Шевченкознавчі студії Єфремова починають відлік ще зі студентський років в університеті св. Володимира і вражають за 
обсягом та глибиною наукового дослідження. Ось лише статті та бібліографічні замітки, друковані в ЛНВ 1899-1901роки: «Бюсти Шевченка», «Недруковані листи Т.Г. Шевченка», «Нове видання «Кобзаря» у Києві», «Нововіднайдені твори Шевченка», «Шевченкові роковини в Петербурзі», «Шевченко і російські письменники», «Шевченко і Фет», «Брюллов та Шевченко», «Шевченкові «душі» й «московська міра», «Курочкін і Шевченко», «Пам’ятник Шевченкові», «Новий портрет Шевченка», «Статті про Шевченка в російських часописах», «Заборона пам’ятника Шевченкові», «Малюнок до «Кобзаря», «Перелицьований «Кобзар», «Остання любов Т. Шевченка», «Шевченкові роковини в Києві» і ще не один десяток. Надзвичайно цінні коментарі та статті Єфремова: «Літературний автопортрет Шевченка», «Шевченко в своєму листуванні».
Якщо не читали «Щоденник» Сергія Олександровича — усе відкладіть і не поспішаючи, вдумливо, можна з олівцем, учитуйтеся в кожний рядок — враження на все життя: яка глибина думки, правдивість, вболівання за Україну. А я знайшов цікавий факт, який занотував Єфремов про відкриття на Козинці меморіальної дошки на будинку Житницького, де нині музей Кобзаря, поряд з Хрещатиком:
«22 березня 1925 року прибивали мармурову дошку на будинкові, де жив Т. Шевченко. Вийшло неорганізовано, нудно, не до ладу. На додачу, на будинкові стільки наліплено глини, що гвинти йшли мов у тісто і довелося бігати по довші і ті теж не досягли до живого «тіла» будинку. Народу зібралось чимало і з цікавістю оглядали кімнатку, де перебував Шевченко: манісінька, півтемна, стеля над самою головою. Жінка, що живе тепер у цій халупинці, промовила зітхаючи: «мабуть, і йому так само зле жилося, як і мені оце». В зв’язку з прибиттям дошки почала снувати свої парости легенда. Якийсь старий чоловік, що живе у тому ж таки будинку, оповідав натовпові, що тут прийшли Шевченка арештувати жандарми, а поет убив шістьох і втік. Ніхто цього не знав, а оце Академія наук розкопала в старому архіві цю історію і тому прибиває дошку на пам’ятку. Коли ця легенда одшліхтується, то може й обернеться у щось справді гарне, якийсь героїчний подвиг, — а поки що це скелет».
На час арешту Сергія Єфремова 2 липня 1929 року, Державне політичне управління (ДПУ) назбирало «свідчення» про «підривну діяльність членів ворожої до партії СВУ та «провідну роль» «академіка Єфремова». Показання заздалегідь написані слідчими і підігнані під штучну концепцію «підпільної організації». До речі: коли ще до Жовтневого перевороту прийшли заарештовувати Єфремова і наказали добровільно видати зброю, Сергій узяв зі столу перо і подав жандарму: «Це моя зброя».
На світанку 19 квітня 1930 року під великодні дзвони оголосили вирок, яким усі сорок п’ять підсудних були визнані винними й засуджені; Сергій Єфремов отримав десять років позбавлення волі і помер 31 березня 1939 року – за три місяці до закінчення строку покарання; п’ятдесят посмертних літ ім’я було під забороною.
Тюремна камера українського вченого виходила вікнами до річки, од якої тягло вологістю, тому, як розповідали камерники, Сергій хворів, сліпнув (а Єфремов до 48 літ не носив окулярів). Переповідали, часто співав українську народну пісню на музику Миколи Лисенка «Ой, у полі, та й у Баришполі» – тужливо-ностальгійно…
…Я не знайшов поховання Єфремова на кладовищі біля Володимирського централу.
Віктор Жадько
