Аби тільки свічку воскову
засвітити серед ночі,
зосередити свій погляд
на папері.
І тоді нараз
згорбатіти ченцем –
викласти літери болю,
викарбувати себе…
Тернове поле, здригнувшись,
прийме тебе легко,
як тільки заплющиш повіки.
А мама,
як дитина загублена,
розштовхуватиме натовп
на вокзалі,
закусить білі губи:
«Не згасай!..»
(Василь Рябий. Грань. К. 1990)
Є поети, які нагадують робочих волів. Вони все роблять, роблять багато і різного, але їхньої роботи загал не бачить. Так має бути. Хтось повинен виконувати рутинну працю, і «дякую» йому не скажуть.
Василь Рябий із Коломиї вже піввіку карбує поетичне слово. Років два чи три тому був відзначений Народною премією імені Тараса Шевченка (нині Прикарпаття має трьох «народних лавреатів»: Михайло Андрусяк, Василь Рябий, Богдан Томенчук, — і всі троє пов’язані з Коломиєю). Починаючи з кінця 80-х, впродовж чверть віку будь-який літературний захід в Коломиї організовував або ж допомагав в організації Василь Рябий. За цей час він видав зо три десятки поетичних книг, був близький до літературного об’єднання «Геракліт», експериментуючи з віршем: практикував рак літеральний, а, особливо полюбляючи паліндромний сонет і сонетні цикли, з яких уклав цілі поетичні книжки: «Вага агаВ» (1999), «Варта траВ» (2004), «ЖалоколаЖ» (2006), «Віно коконіВ» (2008), «СологолоС» (2013) та ін.
Це неймовірний поетичний труд. Виснажливий. Але ці паліндромні сонети є не просто експериментальною грою, вони виповнені змістової і формальної напруги, багатством мовної палітри. Це справді поетичний Чин Василя Рябого.
Нині Василь Рябий працює над новою поетичною книжкою. Інакше не може. І хоча в останні роки поет важко хворіє, але поетичного слова не зраджує і не покидає…
Євген Баран
