Буває час, коли осто*ижджує усе і всі: пи*дуни, б*дуни, імітації, ілюзії, інкрустації — суєта суєт. Бо і се мине. У такий час забиваєшся у свій глухий кут і займаєшся самоїдством. Перші хвилюються найрідніші. Потім — рідні по духу. Потім стукачі, закріплені за тобою ЛІЧНО службою, бившей в употрєблєнії: де дівся, б*ядь, навіть до церкви не йде. Як його, сцуко, контролювати?
Усі инші згадають тебе у кращому разі на твій ДН, у гіршому — коли здохнеш: провіє хвиля соцмережами — да і по усьому. Був і нема. На *уя був? Що хотів? Пощо так пізно здох? Що полишив?
Полишу нич опріч книжок — своїх та чужих. Мо колийся через сто літ якейся добре серцем україненча озме книжку одну чи другу, зітре пилюку і одчитає те, же од мене лишилося — там у моєму слові. Хзн.
Виходиш на люди: крок за кроком намагаєшся витягти себе за чуприну з депресивної ями. Першими заспокоюються стукачі — хууу. Є. Ворушиться, падло. Буде нам далі робота — з голоду контора умерти не дасть. Другими рідні по духу — є з ким чарку перекинути та закусити. Найнедовірливіші — найрідніші: надовго? До першої закритої брами перед лобом чи до першого кривого слова?
Найбільше шкодуєш, чому не помер у належному віці? Письмакові достатньо прожити 50. А далі — що се узагалі таке? Усі класики до 50 не доживали. Згорали. Зуживалися. Спрацьовувалися. Але Бог дав дни… Бери чепіги у руки і не ремствуй — Бог знає що робе.
Що убиває?
Нерозуміння, нечуття, непорозуміння, закриті двері, закриті душі, закриті серця. Людині небагато треба: віра, слово, хліб і вино.
Передивився КАРТКОВИЙ ДІМ. Цікаво. Основне — що таке політика? Слово і гроші. Слово, не підтримане грішми — порожнє суть. Слово не осмислене і не наповнене духом та вірою — мертве суть. Ніколи не тішився мертвим словом.
Одне літературне чмо зауважило иншому літераратурному чмови: КУХАРУК БИ ТОБІ ДАВ ПРИЗА, АЛЕ, СЛАВА ДИЯВОЛУ, КУХАРУК НЕ РОЗПОРЯДНИК ПРИЗІВ. Я того чма навіч третій раз бачив, ніколи з ним не говорив, нічого спільного не мав, але його ображає саме моє існування. Слава Господу, не потребую ані поваги, ані уваги жадного літературного чи політичного чма.
Мені бракує тих, що умерли — вони забрали мене самого — у свою сирезну могилу. Ті, що умерли живими — ходять, дихають і щойся там роб’я, але вони мертві суть. З ними не розділиш хліб, ні вино. Розділю його з Господом.
Пора підбивати підсумки. Пора збирати каміння. Пора убирати у душу повів оліру. Айно. Слава Нації.
Роман Кухарук
