… Антон запросив пана майстра до квартири. Анатолій подивився на «голу» стіну, де би мали бути книжкові полиці, на проект, сяк-так намальований Антоном, почесав потилицю і запитав:
— Так у вас шо, багато книжок?
– Ну.., не бібліотека Британського музею, але трохи є, — відповів Антон.
– Хм-хм, — покректав нерозбірливо, але з фанаберистим виглядом Анатолій. – А ви знаєте, шо я тоже поет?!
– Овва! – почулося з кухні від Терезії. Захопливого вигуку їй здалося замало і вона підійшла до чоловіків. – Не знала, що маємо честь жити в одному будинку з поетом. І які теми, дозвольте спитати, є наріжними у вашій творчості?
– Пишу в основному про любов і природу, — трохи зніяковіло відповів Анатолій.
– І давно це з вами?
– Шо давно?
– Як довго віршуєте?
– А-а-а… Та ще в младших класах завів зошит під поезію і вобщем-то усе моє життя належить їй.
– Кому? – зробила здивовані очі Терезія.
– Її Величності, поезії, — з вуст Анатолія прозвучало завчено і фальшиво.
Знущання та сарказм, які Терезія неквапом, немов з осиного гнізда, почала діставати і солодко вплітала в діалог з поетом, а той сприймав усе серйозно, ба навіть з пихою невизнаного генія, викликали у Антона співчуття і дискомфорт. Він ступив крок назад, сховався за спину гостя і притис указівний палець до вуст, благаючи, аби Терезія зупинила свій завуальований поглум. Але вона, напевно, знудьгувалась за розвагами…
— Слухайте, мені соромно зізнатись, але я «темна» і відстала жінка, коли йдеться про сучасну українську модерну поезію. Перепрошую, як ваше прізвище? І де можна купити ваші книжки?
– Дак в том то й річ.., — набрав у груди повітря і гучно видихнув Анатолій. — Я стриножив мою Музу, щоб не зірвалась на галоп, як той казав… Свідомо заховався від світу мистецтва, лишаюсь у затінку, не поспішаю друкуватись. Набрався терпіння і вичікую. Я, розумієте, должен угадать той день і час, щоб це стало вибухом на всю Україну, а, може, й дальше… У мене все продумано. Я навіть в Ірпені поселився не просто так. А шоб поближче до Будинку творчості письменників…
— Ви інтригуєте… Нічого не второпаю, — обличчя Терезії зробилося розпачливим та безпорадним, і лиш ополоник у одній руці, яким вона постукувала об долоню іншої, виказували її акторство.
– Діло в том, шо письменницьке середовище в Україні – це кубло заздрісних, злих і коварних, погрузлих в кумовстві творців, — пояснював Анатолій. – Вони самі себе печатають, самі на себе рецензії пишуть, вихваляють на всі заставки, присуждають звання, лауреатства, всевозможні премії, ділять гроші і славу, а як тільки десь на горизонті хтось з’являється по справжньому талановитий, то вони його, як старші й ненажерливі свині, відтісняють від корита.
– А ви теж до корита хочете? – поцікавилась Терезія.
– Да дєло не в том! – щиро запручався Анатолій. – Я сочиняю вірші не для того, щоб гроші зароблять. Я, оно, як на то пішло, пару букових ліжок чи дубових комодів змайструю – і мені вистачить на хліб з маслом ще й червоною ікрою. Я пишу ісключительно потому, шо на мене воно ні з того, ні з сього «находить», обплітає мою душу, ніби диким виноградом, ніби водоростями, наче той морський прибій збиває з ніг. Буває, проснуся серед ночі, а «воно» — 
уже в мені… Я біжу до письмового столу, беру перо тремтячою рукою і записую. Записую готові етюди, любовні балади. Думаю, якби в такі моменти дав слабинку чи полінувався встати з ліжка – мене б, напевно, «розірвало»…
— Шо я вам скажу.., — зі співчуттям і «непідробним» захопленням похитала головою Терезія, — це, мабуть, і є покликання, божий дар, довічний поетичний хрест, який лежить на ваших мужніх плечах і ви маєте його нести, без утоми та спочинку. Щось подібне відбувалося, якщо не помиляюсь, із Аполлінером… Я лиш єдине не збагну: ви сказали, що мусите вгадати той день і час, коли ваша поезія вибухне на всю Україну. Як ви його вгадаєте?
– Я повинен знайти і заручитися підтримкою чесної людини, авторитетного митця на українському літературному Олімпі, який би мене уважно прочитав, зрозумів, оцінив, і головне — гарантував недоторканність мого творчого наслєдія, тобто щоб ніхто мої вірші не поцупив і не привласнив. І тоді ми з тим моїм літературним «хрещеним батьком» виберемо путнє видавництво, знайдемо хорошого художника, щоб до кожного вірша — малюнок, щоб у читачів завмирала душа за читанням, котилися сльози, щоб уже як видавати книжку, то об’ємну й гарантований бестселер, як у того Іполіта!
– Якого Іполіта? – здивувалась Терезія.
– Ну, того, про якого ви тільки що сказали, який на мене схожий, на якого теж «находить»…
— А-а-а, Аполлінер!
– Да-да, я трохи переплутав… — зашарівся Анатолій.
— На жаль… На нього, бідолашного, вже не «находить». Він ще 1918 року помер, у Парижі… Ви ж мусите писати, засукавши рукави, «так, щоб аж гриміло з краю в край», як учив Павло Тичина.
– Ні, Тичина не мій поет, мені більше до душі Володимир Сосюра. У Тичини багато попівських викрутасів, а Сосюра – простий народний лірик. Я теж пишу в його манері. Правда, у мене свій діапазон, інакший трохи, але рухаюся в тому ж напрямку. Та шо казать, ось я вам зараз почитаю… Ще нікому не читав, окрім дружини… Ви перші із чужих, хто це почує… Всі мої вірші я «забив» до смартфона, а зошити з оригіналами сховав у надійному місці…
Анатолій попросив дозволу сісти на стілець, однією рукою підпер чоло, іншу, з телефоном, простягнув поперед себе, на рівні очей. Терезія з Антоном, як слухачі, яким забракло місця у партері, стояли, нависаючи поодаль над поетом, в нетерпеливому очікуванні.
Поет не поспішав, «гортав» смартфон, одриваючи руку від чола і знову його фіксував, так, ніби голова без тієї підпори не трималась і падала на груди. Пауза затягнулась. Антон з Терезією перезиркувалися. Ополоник у руці Терезії завмер…
Анатолій почав читати зненацька, енергійно й голосно. Це не виглядало експромтом, скоріше — домашньою заготовкою, не раз апробованою на самоті перед великим дзеркалом-трюмо.
Перший вірш був коротким, про вітер. Другий — довгий, про зиму. Третій, про жіноче волосся, яке пахне бузком, Терезія дослухала до кінця, чемно перепросила, пославшись на нагальні кулінарські справи, і, співчутливо глянувши на Антона, вислизнула на кухню, щільно прикривши за собою двері.
Терпіння і такту Антонові вистачило на довгі півгодини. Одноманітне і нудне римування не витримувало ні віршованих канонів, ні розміру, ні ритму, не мало ні образності, ні свіжості, ні чуттєвості, було схожим на горох, що бився об стіну, пригорщі якого з глибоких кишень довгого дощовика діставав якийсь маркітний, меланхолійний чолов’яга без обличчя, яке було сховане під капюшоном…
Початок чергового вірша Антон спинив жорстким і рішучим:
— Перепрошую! Ми забули головне: що скажете про полиці, куди згодом будемо ваші бестселери виставляти?
Анатолій замовк. Не очікував, що його дебютний «поетичний вечір» на самому злеті так безцеремонно спинять і урвуть! Він знічено, з розгубленою посмішкою сховав до кишені телефон і відповів:
— Це не мій рівень. Мороки багато, а толку ніякого. Порадив би звернутись до рекламних оголошень на Kabanchik.ua, там знайдете проворних кустарів, які вам ваше риштування зліплять швидко і недорого…
Так Антон і натрапив на добрих майстрів із Тернополя. А з Анатолієм мило вітались, перемовлялися словом при зустрічі, але про вірші вже не згадували жодним чином.
З роману Леоніда Ісаченка
«Гонитва на виживання»
