… Недавно я поховав свого однокурсника Вовку Земляного. Чиста душа! Вовка Земляний. У мене з-поміж однокурсників київського журфаку «світочів» хоч греблю гати. Хтось з них уже вмер, а хтось ще топче ряст. Одне слово, перефразовуючи Тичинове «за всіх не скажу, за всіх не переболію», кілька слів додам до теми про Анатолія Матвійчука.
Звісно, паплюжити його не буду, лишень наведу один приклад. Толик М. після закінчення журфаку працював у газеті «Молодь України». Тоді, в другій половині вісімдесятих, я й натрапив на тодішнє новоспечене обдарування на шостому поверсі «Преса України» та й кажу йому:
– Що ж ти коїш, курво, пишучи словечка для пісеньок Софки Ротару по-кацапському?!.
На що почув солов’їним голосочком у відповідь:
– Славко, часи такі…
Звичайно, я те занотував, і тепер – готуючи свої спогади про Київ «на зламі свідомості», описую значно ширше і г л и б ш е, як ото все відбувалося тоді з моїми однокурсниками, й не лише з ними…
Ярослав Орос зате й приїхав учасно до стольного града з високих-превисоких гір, аби нині ніяка «абабагаламага» чи співучасниця польових досліджень українського сексу не приміряли на себе шати чистосердечних українців.
Арійство не терпить олжі!
