Культура

Автограф Миколи Адаменка

Миколу Адаменка я знав зі школи — в одному ж районі жили і в одній районці «Радянський патріот» друкувалися. І, звісно, читаючи його художні речі — закортіло і мені, школяреві, щось утнути.

Написав, відіслав Миколі Петровичу і він у відповіді розгромив мою наслідувальну писанину — особливо запам’ятав як він відкинув моє, десь зідране-вичитане слово «червонці» на позначення щік…

І добре, що розкритикував — я став журналістом, а не письменником.

Потім ми створювали «Просвіту» і це було непросто. Хоча би через густе засилля обкомівських та кагебешних агентів — скажімо, один нинішній письменник-лавреат признавався, що його у «Просвіту» обком направив…

Думаю, що Микола Петрович і до мене певні підозри мав — бо як ото такий молодий, 25- річний, став головою обласної «Просвіти»? Він просто не знав нашу підпільну спецоперацію, коли режисер Леонід Отрюх від нас яко лев сражався зі своїм ровесником, членом обкому компартії Станіславом Реп’яхом, і в «Просвіті» ми здобули перемогу…

«Я писав віршата кволі і за них позбувся волі» — так іронічно написав Микола Адаменко про своє ув’язнення у сталінські часи. Північний Урал став місцем його випробування.

А книга, на якій автограф, з’явилася, коли редактором «Комсомольського гарту» був Сергій Павленко, а я — заввідділом.

І Сергій Олегович наважився друкувати частинами повість Адаменка «Закон – тайга». Назва говорить за себе… Як це пропустив останній чернігівський цензор Зелінський (без натяків!)?

А ще я радий, що доклався до випуску першої пострадянської книги поезій Миколи Петровича «Прагнення неба» (видала чернігівська «Просвіта»).

На книзі Миколи Адаменка його автограф: «Шановному Василю Федоровичу, собрату по мрії і соратнику по боротьбі за національну ідею і втілення її в життя, із щирою приязню і з найкращими побажаннями. 15\Х – 2001р.»

Василь Чепурний

P.S.
Про Миколу Адаменка, його поневіряння у таборах я дізнався від Дмитра Іванова. Здається, це був 1988 рік. Оскільки мене дуже вразила повість Анатолія Жигуліна «Черные камни» про репросованих, опубліковану в якомусь московському журналі, я зв’язався по телефону з Адаменком і попросив його написати щось подібне чи спогади…
Він буквально за місяць передав у редакцію «Комсомольського гарту» рукопис на 40 сторінок.
Перша полоса в металі з’явилася через тиждень для вичитування. Цензор відразу подав сигнал «куди слід». Мене ввічливо запросили до КДБ на вулиці Шевченка у Чернігові на розмову.
«Ми не проти публікації спогадів, — сказали там двоє відповідальних за гуманітарку. — Але ми хочемо вивчити, чи там справді все написане відповідає правді…»
Одне слово, хлопці забрали рукопис для вивчення, послали на узгодження до Києва… Набір у металі довелося розсипати… Цілий рік КДБ вивчало… поки ні до чого не могло присікатися… Такі були реалії Чернігова…

Сергій Павленко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.