Не вдаватимуся до суб’єктивних вражень після перегляду фільму «Мої думки тихі». Вони таки надто мої. В одному категорично впевнений: цей фільм конче треба дивитися в малій залі. Камерним складом.
І — Боже збав! — не захрумувати його попкорном, не заплямкувати шоколадом і не засьорбоувати колою.
Моя сусідка, дебела діваха, увесь фільм чимось клято прогризла і од чогось вибухово реготала так, що якоїсь миті мені хотілося просто її уконтрапупити і спокійно додивитися фільм у колонії суворого режиму.
Для великої зали це не те кіно.
Велика зала розсіює увагу, одвіває її на несуттєве. Перестаєш цікавитися грою акторів, не зосереджуєшся на тонкощах діалогів, а мистецьку символіку роздратовано сприймаєш як банальний ребус, якого несила розгадати — нема бажання.
А головне — мимоволі шпортаєшся у думці, що щось-десь таке, і то недавно, вже бачив. Чи то у «Вулкані», чи в «Ізі», чи ще в якійсь трясці.
Знову філософське осмислення «до глибин виїденого яйця», знову «файна УкрАйна», знову сміх крізь сльози, а я, признаюся, вже зцідився. На кінематографічно-героїчних смертях і кіносагах про мандрівки із задоволенням і не без моралі «людей з іншого світу». І розумієш, що для чергового заглиблення та осягнення високого творчого задуму сценариста й режисера мав би подивитися фільм удруге.
Але точно не дивитимуся — катма сил.
Валерій Ясиновський
