Моя рідна мова — від бабусі. То був особливий, казковий світ із колисковими та піснями.
— Бабоооо! А як зайчик ніжками чеберяє? Покажи!
Баба Маруся сидить на шпориші, заплітає цибулю у велику косу і співає мені пісень.
— Скоро мама прийде і покаже!
Мамина ферма за селом на пагорбі. Від воріт мені видно як кінь привіз цілий віз чогось зеленого, напевне, бурякової гички. Баба теж напередодні повисмикувала на городі білі цукрові буряки, порізала їх на шматки, зварила у великому казані в печі та й засунула у підпіччя. Сказала, що буде бурячиху гнати. Мені та бурячиха уявлялася зеленою, як гичка, тіткою. Противна, напевне, якщо всі її женуть. Цікаво, чим її бабуся буде виганяти — кочергою чи ганчіркою? А, може, я її сама з казана вижену? Ото баба Маруся зрадіє, що я така помічниця!
Тихцем просочуюся у хату, знімаю кришку з казана і починаю викладати буряки просто на долівку. Уже й гірка чимала, і казан наполовину порожній, а бурячихи й сліду не видно.
— Ти що ото наробила?! — гримає бабуся, прочинивши двері. Я шмигаю надвір.
Сиджу на призьбі і думаю про бабині пісні. «Їхали козаки через Бежбайраки, підманули Галю, забрали з собою». Ми теж через Бежбайраки їздили у Ганнівку на базар. З нами їхала баба Катерина Сергіївна — висока, з бородавкою біля довгого носа. Вона розказувала, що раніше нашими степами бродили турки з татарами. Там, де зараз наше село, пролягав татарський Чорний шлях. Ним не тільки татари, а й люди їздили. І чумаки — у Крим по сіль. На волах. А воли — це такі корови, тільки великі, як гарба. Ну і ясно що то татари підманули Галю червоними шовками та золотою вишивкою. А на козаків звернули.
Думки мої бредуть повільно, як корови по стерні. Так само, неквапом, напевне й воли ходили. І як тільки ті чумаки сіль під літніми дощами додому довозили? Мене якось баба послала з марлевим ворочком у лавку. Я купила солі, але потрапила під зливу. Доки дійшла додому, ворочок опустів, тільки солоні краплі скапували…
А ще баба Катерина Сергіївна сказала, що люди у нашому селі походять від скіфів, які перестали мандрувати і збудували хати. І я — скіфійка, он яка копиця чорного волосся на голові!
Баба Маруся починає заплітати часник, наспівуючи «Розпрягайте, хлопці, коней, та й лягайте спочивать. А я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать…» Дивлюся на бабин вишняк: і на якої холєри там криниченька? Коли неподалік у березі є гарний колодязь з холодною водою. Уявляю бабу Марусю молодою, з довгою косою, перевитою голубою стрічкою. Виходить вона вранці з хати, прочиняє двері сараю, випускає курей. Вони радісно біжать у вишняк, щоб кублитися у порохняві. Аж там — здрастя, кума Настя! — козак яму викопав. І хто його просив! Та ще й коня свого привів, до вишні прив’язав. Звісно ж дівчина-баба Маруся розгнівалася, відро не дала, а, може, ще й відром по плечах обежберила, щоб закопав усе як було, а коня свого повів у берег до копанки.
У двір забігає мама. Цілує мене і просить бабу насипати в бідончик борщу та дати свіжоспечену паляницю — татові на вечерю. Тато в полі косить кукурудзу на силос. А мама вдома попорається і знову треба на ферму бігти, на вечірнє доїння.
— Мамо, покажи як зайчик чеберяє! — хапаюся за край плаття.
— Покажи вже, а то мені стрибати доведеться! — сміється баба Маруся. Вона викладає навхрест два рогачі і мама стрибає у тих чотирьох клітинках, які вони утворили. А бабуся наспівує про жито на горі, потім там просо посіяне, потім гречка. І сидить зайчик, чеберяє ніжками — напевне, хилитає ними як я, сидячи на ослоні. А зайчиха-баба лається: ти що, мовляв, бісенят… ні, — вовченят на ногах гойдаєш!
«Якби такі ніжки мала, то я б ними чеберяла як той зайчик!» — дострибавши, мама ставить на своє місце мене. Але мої ноги заплітаються і я простягуюся зверху на рогачах.
Потім мама, піддражнюючи мене, наспівує пісню про мого друга Гриця: «Чорноморець, матінко, Чорноморець, вивів мене, босую, на морозець. Вивів мене, босую, та й питає: чи є мороз, дівчино, чи немає?» Я сердито сопу. Не виводив він мене на мороз босую! Шкоду робили, це правда — і яйця з гнізд збирали, щоб віднести у магазин, і ланцюги від коров’ячих ясел відв’язували щоб зробити гойдалку, і сусідам різний мотлох підкидали щоб ті думали: «Каравул, пороблено!», і дорогу перед телятником мотузкою перев’язували, щоб нічні крадії жому та дерті у темряві шкопиртали, і бабу Варку злякали, причепивши на тин гарбуза із запаленою свічкою всередині… «Ви з Грицем Чорноморцівським — найбільші шкодники на все село Новіцьке і на весь Бобринецький район!» — не раз лаялася мама.
«Розкажи мені про маленьку Мар’яну», — тулюся до баби коли мама побігла додому, а ми прилягли на ліжку відпочити. І сумую, слухаючи: «Рости, рости, моя пташко, мій маковий цвіте. Розвивайся, поки твоє серце не розбите». Баба Маруся знає багато віршів, вона розказує і про сироту під тином, і про наш вишневий садок коло хати, про хрущів над вишнями… Хрущами у вірші називають красивих, лискучих жуків-оленок, які, коли спіймані, дуже лоскочуть долоню. А ще там про соловейка. Зараз його не чути, бо літо вже не справжнє, а осіннє — бабине літо. Притискаючи до себе змотану бабою ляльку, відчуваю якийсь дуже глибокий смуток, бо баба Маруся говорить що її літа закінчуються. Скоро вона піде туди, де сонечко не світить і соловейки не щебечуть. Потім, щоб розвеселити мене, співає весільних: «Вигортай, мати, жар, жар, буде тобі дочки жаль…» Я задоволена, ніби з’їла цукерку: ось мамка ще пожаліє, що лаяла мене не знати за що, взивала латрижницею і кишкомотихою. Вийду заміж і що вони з татком без мене робитимуть? Кому купуватимуть халву і платтячка? Кому варитимуть молочний кисіль? Кого навчатимуть віршикам? Пожалкуєте таки за мною!
… Вони ж, — татко з мамкою, — щоб не жалкувати, незабаром поїхали у Витязівку в магазин і купили молодшу сестричку. Тому на моєму весіллі за мною не сумували. Але один раз гірко заплакала я, бо сусідки завели: «Бабо моя бабо, я твоя онучка…» Шкодувала за тим, що немає вже баби, її літа закінчилися і моє весілля відшуміло без її пісень.
На світлині — згадка про те, яких ляльок бабуся намотувала нашвидкоруч.
Євдокія Тютюнник
