А хто, як не українські читачі знають, якими повинні бути речення в українських письменників?! Ледве здолали дві сторінки одного відомого твору одної відомої письменниці і відразу завили на місяць. Бо довге. Бо незбагненне. То не треба читати! Але висловлювати свою оцінку — це все одно, що телепню намагатися прочитати книжку з квантової механіки. А потім заявити: яка мура!
Чомусь, кожен, хто знає абетку, вважає, що він і на літературі може розумітися. Хоча щодо музики вже таких амбіцій нема. Кому довгі речення читати в падло — читайте короткі і їхніх авторів. Бо якось світовим читачам довжелезні речення Генріха Броха, Богуміла Грабала, Пруста, Роберта Музіля, нобеліянтів Сарамаго і Єлінек (а останні два ще й без діалогів пишуть) не заважають.
Просто змиріться — є така проза, як квантова мехініка. Не пішло вам? Нічого страшного. Але не конче з цим вилазити на простори Фейсбука і проголошувати свій осуд. Все, що ви можете — просто сказати: я тут ні бум-бум.
Це не страшно. Спробуйте.
Я ж не соромлюся заявити, що ні бум-був ні у фізиці, ні в хімії. Ба навіть у симфонічній музиці. І якби мене запитали про МІЙ рейтинг композиторів, я б не посоромився назвати Вівальді та Альфєрі, але зазначив би при цьому, що це думка дилетанта, профана і невігласа.
Не треба соромитися бути невігласами в літературі. Адже більшість — читачі, а не літературознавці.
Юрій Винничук
