Весь вечір топив піч (душу нашого дому) і займався коло неї заготівлею виноградних черешків, аби навесні проросли з них саджанці. Черешки, або ще їх називають чубуки, вибирають з обрізаної на зиму лози, розтопленим парафіном ізолюють зрізи на обох кінцях (щоб волога не виходила) і все це добро, загорнуте в целофан, відправляється до погреба на зберігання аж до кінця квітня.
Займався тим і думав: як багато в нашому житті важить тональність сказаного, як те впливає на смисли буття. Можна ж написати наступним чином: «Антинародна українська влада знущається над пенсіонерами, змушуючи їх трудитись зимовими вечорами, аби навесні заробити хоч якусь копійку, щоб не померти з голоду. Мало того, що замість відпочинку на дивані, біля телевізора, топлю піч, бо газ дорогий, так ще й ці черешки…»
Знайомо ж, правда?
Принаймні мені час від часу доводиться чути щось подібне. Та сам я роблю це винятково для власного задоволення. І якщо дасть Бог щось на цьому зароблю, подякую Йому. Бо це надзвичайне задоволення: завдяки тобі мертвий, здавалось би, шматочок лози раптом розпустить свої бруньки, потім викине біленькі корінці, пустить листочки і через два сезони вже даруватиме комусь свої сонячні ягоди.
Тут одній і тій же роботі надано дві протилежні тональності: невдоволення життям і передчуття дива, радість від співучасті в творенні нового життя. Здавалося б: ну, чому наші люди такі нещасні? Хіба це так важко — знайти позитив у речах буденних? А виходить, що декому важко. Куди легше знайти винного — не себе, іншого; легше невдоволення перетворити на щоденну звичку; надавати всьому негативні смисли, навіть своєму життю загалом. Банальна тональність з часом набуває вигляду абсолютного смислу.
Важко переробити себе. Бо найбільша перемога — над самим собою. Але треба: всім нам. У всьому. Інакше нічого в нас не вийде.
Володимир Ворона
