Батько не любив хризантем. Ще будучи доволі молодим, писав про це у своєму щоденнику, зізнаючись при тім, що вони йому пахнуть цвинтарями й потойбіччям. Здається, тоді ж пише про нелюбов і до цвинтарів і цвинтарної тиші, хоч розуміє, що на землі ми живемо коротке життя, а на цвинтарі оселимося навічно… А вже після трагічної смерті старшого 20-літнього сина часто ходив на цвинтар. Ходила з ним і я.
Особливими були першолистопадові дні мого дитинства. Приходять до мене нині видивом розсвіченої тисячами пломінких вогнів Кальварії, неквапним рухом містян із оберемками тих же ж хризантем вулицею, обабіч якої могили, могили, могили…
Для мене тоді Кальварія — це могила брата, яку прикрашали цього дня, устеляючи квітами. Високі білі 
свічки, що згорали, плачучи прозорим воском, часом гасли од вітру… Тому ми стояли біля них, аби захистити, а не зумівши, знову й знову запалювали ґніт і намагалися сховати свічечку поміж квітів, аби догоріла… Чомусь мені це тоді здавалося дуже важливим…
Збігли роки. Тепер та могила вже не лише брата Мирослава. Догоріли метафоричні свічки моїх рідних… Батька Івана, мами Маріі, брата Михайла… Усі вони тепер там… ну, не там, звісно, я вірю в те, що вони у кращих світах. Але йдемо до них нині туди, бо саме у цім місці землею прийнято те, що в землю йде зі смертю людини. Аби живі йшли до своїх мертвих і памʼятали: ми тут на трохи… На дуже трохи. І саме біля того місця хочеться часом побути тією свічкою, яку захищають чиїсь долоні од вітрів самого життя…
… Як і тоді, нині неквапною ходою йшли містяни з оберемками хризантем вулицею. Правда, час від часу відступаючи, аби проїхали машини, яких нині було немало. Ну, а що ж: мають люди право навідати могили своїх рідних на власному авто… Та й свічки, слава прогресу, нині вже різнокаліберні й у горінні вітростійкі… Горіли…
І ще поряд із старим світом Кальваріі постав новий… Могили наших захисників… Тут багато жовтого, блакитного… Багато-багато квітів… І багато молодих облич, що дивляться нам прямо у вічі… І нам треба жити. І, головне, могти гідно витримати ці погляди й через десятки років… Не відвести очей…. А ще безмір болю на обличчях тих, для кого ці могили рідні. Хоч ці могили рідні для багатьох, бо в них ті, хто віддав за нас свої життя. Хай би ми про це памʼятали, хай би…
А батькові я нині понесла кілька троянд. Їх він любив. І примостила до них одну мальву. Ще з маминих, нею посаджених. Хай і мама порадіє. Хоч вона до хризантем, здається, жодних упереджень не мала…
Марія Чендей-Трещак
