Подорожуючи рідною країною, звернув увагу (навіть зупинився й сфотографував) стелу при в’їзді в селище Березне на Чернігівщині. На ній гордо височіє портрет людини, яка тут колись народилася й прославила не лишень своїх земляків-односельців, але й всю Україну — Григорій Верьовка…
Він зумів хоровий український спів вознести до небес так, що його почули в найвіддаленішому куточку планети!
І тепер, вдивляючись в образ Майстра, своєрідний індикатор цієї місцевості, по особливому цінуєш навколишні краєвиди! Адже тут народилася Така людина!
Хотілося, аби ця традиція, уславлювати своїх в ось такий зримий спосіб, множилася по всій нашій, плодовитій на таланти, державі. Схоже, ми таки із запізненням, але все ж почали усвідомлювати, що без пошанування своїх знаменитих предків важко буде вийти на світлі та щасливі дороги.
Нещодавно на Сумщині (в селі Вороніж) відкрили людяний, щирий пам’ятник своєму землякові Пантелеймону Кулішу. Щоправда, лишень через 200 років після його народження. Але, як кажуть, краще пізно, ніж – ніколи…
Збереження історичної пам’яті має бути конкретним. Адже всю нашу славу творили реальні люди. І саме вони своєю значущістю, конкретною працею, часом, ціною власного здоров’я, а іноді й життя, формували й формують національну ідентичність. Це вони (я в це глибоко вірю) і після смерті впливають із небес світлими енергіями на сьогочасне життя в Україні. Єдине, що від нас треба – пам’ятати, берегти, примножувати!
… При перепохованні праху всесвітньо-відомого лірика Олександра Олеся, на жаль, не був почутий голос його земляків із м. Білопілля (Сумщина), які просили повернути його в рідну землю, туди, де він народився. Це питання потребує вирішення на державному рівні. І правильно було б підтримати й поширити ідею – повернення своїх із чужини (хай і після смерті) саме в місця, де вони колись вперше з’явились на світ…
Нині, врешті, почали з’являтися фільми, книги, наукові роботи про українців, що прославили нашу націю. Борг перед славними такий великий, а зроблено іще так мало!.. Та все ж, важливо не зупинятися, а відкривати народу нові й нові імена.
Ідентичність має стати отим непорушним стрижнем, який назавжди відіб’є охоту в московитів плутати нас із собою, розмивати духовні кордони, відверто зазіхаючи не лишень на українські землі, але й на наші всесвітньо-відомі імена.
Микола Гриценко, «День»
