Традиційне українське питання «Чому?» в Україні давно заборонене. Один мій приятель колись, ще за Хрущова чи Брежнєва, добув собі квитка на концерт якоїсь американської джаз-групи. Тоді в Києві такий концерт був нечуваний і майже немислимий; зрозуміло, їм палац не надали, групу запхнули десь на Виставку передового досвіду. Поїхав туди й мій приятель. Але, на лихо, понесло туди ж таки і якусь високу особу, і тому вхід на територію перекрили…
Мій аматор джазу так щиро рвався на омріяний (і оплачений!) концерт, так уперто допитувався «Чому?», що врешті його взяли під білі руки, завели в отдєлєніє і так натовкли ребра, що він ледве додому приплентався. А на дорогу майор йому по-батьківськи порадив: «Идите, и когда в следующий раз вам скажут НЕЛЬЗЯ, то не спрашивайте ПОЧЕМУ». Відтоді приятель не питав навіть, чому за ту саму роботу йому платять менше.
Нам тільки здається, що можна вільно запитувати «Чому?». Насправді це питання зависає в порожнечі, і то тим певніше, чим воно важливіше. За нього вже давно не розстрілюють – але тільки тому, що відповіді нема. Бо розстрілювати насправді треба за відповідь. Так от, в Україні вибудувана така мораль і така система освіти, де відповідь на серйозні питання не передбачається, а значить, і самі питання не мають сенсу.
Подивіться: дітей, з яких від природи просто сиплються, як із мішка, різноманітні «чому», за три-чотири роки шкільного «навчання» ніби хтось підмінив – вони вже ні про що не питають своїх учителів, зате прекрасно розуміють, коли й що тим учителям відповідати. Вчителі теж знають, що діти не вчаться, але ніколи нікого не запитують чому. Самі добре знають.
ЯК, ЧОМУ так сталося, що грамотний, тямущий і трудящий народ дав із себе зробити отаке посміховисько? Кажете, через голодомори й репресії? То правда, але до голодоморів і репресій треба було докотитись. Треба було діждати, коли той розумний і вільний народ стане дурним і покірним. І не ждати, а щось робити. Що ж робила орда?
Царським указом 1746 року вводилося обов’язкове навчання ВСІХ дітей духовенства (чоловічої статі) в духовних закладах. Ну то й добре? Добре – на перший, та й то каламутний з похмілля погляд. Бо до будь-якого серйозного академічного навчання в будь-які часи були й будуть здатними близько третини або чверті дітей, отже указ прирікав учителів на сізіфові муки з дітьми, 2/3 яких навчатися не можуть, не хочуть і не будуть. Щоправда, той указ стосувався лише дітей духовенства, отже великої шкоди ще не наробив.
Але викликав деяке остовпіння серед українців: нащо ж такі дурниці запроваджувати? Україна, де споконвіку практикувалося вільне навчання (воно, власне, й забезпечувало оту високу культуру), ніяк не могла збагнути смислу височайшого указу. За активну непокору тому указові, наприклад, Григорій Сковорода позбувся викладацької роботи в Харківському колегіумі. Проте таких, як він, виявилося небагато: хребет українській шляхті було щойно зламано через коліно, а ширші маси ще не могли врозуміти, до чого воно йде. А йшло до Системи Примусового Навчання.
Цей сатанинський витвір орди не тільки вилучає з процесу навчання найрозумніших дітей (бо всі освітянські зусилля тратяться на дітей, які не можуть навчатись), а й з мінімальними витратами досягає головної мети виховання в орді: будь як усі, не висовуйся, почувайся винним і роби, що скажуть.
І НЕ ПИТАЙ ЧОМУ.
Царський указ діяв повільно, але певно. Вищі верстви народу звикали до думки, що так і треба; кричущий ідіотизм примусового навчання мало кого тривожив, бо був добре замаскований демагогією і тривалий час стосувався тільки отих вищих верств, і без того підкуплених, розбещених і, загалом, нікчемних. Дух народу міцно й надійно зберігався в селі, де стара система освіти була зруйнована, але нова ще довго не могла прижитись. Злочинність царської системи освіти добре розкрив Лев Толстой, але ще й тоді вона була безпомічна перед звичаєвою культурою українців.
І тільки коли за діло взялися більшовики, почалися справді глибокі переміни в суспільній свідомості. Ввести примусове навчання як масовий обов’язок виявилося справою ще складнішою, ніж виморити голодом мільйони стрілочників і розстріляти тисячі їхніх лідерів. «Обов’язкова Загальна Середня Освіта» була проголошена тільки в 50-70-х роках ХХ століття; зате це була справжня перемога ленінських ідей: ціла 
гірлянда брехні, сконцентрованої в цьому гаслі, здавалась величним досягненням радянського народу, і ніхто не чув у ній типового цинізму недостойних переможців.
Більшовицька Система примусової освіти, таким чином, веде свій родовід ще з часів спалювання книг, написаних «украинским наречием», і сьогодні перебуває в стадії свого найвищого розквіту: жертви Системи не тільки славлять її, а навіть не уявляють жодної альтернативи. Примус як неодмінний принцип ординського життя («Не умеешь – научим, не хочешь – заставим») очевидний кожному, але вже не видається згубним, як колись Сковороді, а видається неминучим і… по-своєму благотворним. Так само, як примусова колективна праця (колгоспна) знищила, задушила природні інстинкти українців, їхню потребу й культуру гуртової дії, так і примусове навчання перетворило священний для будь-якої істоти процес вільного навчання на злісну карикатуру – дієвий засіб програмування слухняного раба.
Розмова з сучасним Українцем про абсурдність і злочинність нашої системи освіти носить усі ознаки розмови сліпого з глухонімим. В найкращому випадку він терпляче дослухає оці міркування до кінця та й скаже: «Ну, добре, а що робити?»
Василь Триліс
