Культура

Одні живуть, а інші — «втілюють в життя»

Мої думки знову повертаються до Дня єднання — яке я чомусь не сприймаю! — оте соцреалістичне єднання імені Зеленського, хоча людям, звичайно, потрібне єднання, український гімн і прапор. Усе в тому показному єднанні дуже вже нагадувало пісню реперки Паш — воно не було спонтанним, пережитим, щирим, бо насправді нічого ми іще й не пережили. Чиновники сказали єднатися — їхні накази втілюються в життя.

На Майдані все було інакше — на Майдані панував дух народної творчості. Якщо пісня, жест, думка іде від серця — це одразу видно. А за наказом виходять якісь незрозумілі етнічні коди, пластмасові вишиванки і казені слова, що аж дзвенять патріотизмом.

До речі, це дуже поганий симптом. Соцреалізм доконав Українську радянську республіку, тому не треба, щоби він угробив незалежну Україну.

Принагідно. Я була вражена, який соцреалістичний вийшов останній роман Любка Дереша «Там, де вітер», який щедро розрекламували і Трофименко, і Любка… Мистецтво, виявляється, покликане запалити вогник у душі вільних людей, що живуть поза ідеологемами, якщо вірити Дерешу. От тільки не горить той вогник у його героїв — вони спроможні лише повторювати чужу музику і чужі слова, бо не відчувають ані власної історії, ані власного існування.

Мистецтво, як відомо, — це і є душа, вогники запалюють зазвичай усілякі спритники, що паразитують на різного роду переробках і каверах, а тепер ці переробки у нас ще й відбуваються під керівництвом Єрмака з Ткаченком. Не треба нам ані такого мистецтва, ані недолугих римейків Дня Злуки.

Роксана Харчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.