Викидати з уяви «великую русскую культуру» я не буду. Нехай собі продовжує скніти «маґучая» десь там у моїх пришиблених звивинах. Їсти ж не просить! А ще – защепив Шевченкове: І чужому научайтесь, // Й свого не цурайтесь. Кат його зна, що таке будь-яка [роду, племені] культура, позаяк сам я поклоняюся голе-голісінькому Сонцю. Тож мені важніше поняття – світогляд, аніж запозичене слівце з латині «сultura», що тлумачиться як «обробіток», «обробляти».
До обробітків, та ще на чужих грядках, змалку я не навчений, тож дотепер, підстаркуватим ледацюгою, впиваюся поглядом різнобарв’ям бур’янів на ріднесенькому городі. Захоплює! «…адже справжнє – завжди бур’ян…» (С. Вишенський).
Авжеж, часи нині воєнні, нема коли Химині кури розводити, себто городити теревені, а ворога свого ж слід знати зсередини обов’язково. Й бити його, бити та бити… Власне, хто (що) за ним стоїть! Не вдарятимуся глибоко аж у потемки Московського улусу Золотої Орди, а кину оком не далеченько, до нинішнього Санкт-Петербурга.
Власне, се – не місто, а якась гидь. Вимощене на козацьких кістках! Усі про те знають, ба навіть Вован, він же Путін, уродженець пітерської підворітні. Тож він, либонь, не і вінценосний, і не впав із неба. Хутірський, сказав би давньокиївський літописець.
Путін – рrotégé Анатолія Собчака (що А. Собчак не кацап – стовідсотково, радше він помість домочадців спольщеної Волині). Проте завдяки хазяйновитим маніпуляціям та карним оборудкам тодішнього мера С.-Петербурга Анатолія Собчака і постав «усемогутній» нині Путін. Але осьдечки нас не крає політика, бо ж завели патефон про «великуюруссую культуру».
Безперечно, що і Собчак, і Путін, до «великойрусской культуры» вельми причетні. Скажімо, вдова Собчака – культуролог Людмила Нарусова та їхня сиротина Ксенія Собчак чи не найяскравіші полонези пульпи поціновувачів «великой русской культуры». Не надивуєшся їхньому – двоєчкам – завзяттю! Про Путіна промовчу, він зараз (власне, зараз) перейнятий художньою гімнастикою… Кабаєвій же непереливки. Міжнародні санкції проти неї їй же й голову морочать.
Отож, спорт відкинемо вбік і зупинимо погляд на тонюсінькій смужці «великой русской культуры». Sic! Я б узагалі не брався за сей допис, аби не вірш Йосипа Бродського «На независимосьУкраины», виголошений ним на вигнанні в лютому місяці 1994 року (США):
Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой,
Слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
Время покажет “кузькину мать”, руины,
Кость посмертной радости с прикусом Украины.
То не зеленок–виден, траченный изотопом,
Жовто-блакытный реет над Конотопом,
Скроенный из холста, знать, припасла Канада.
Даром что без креста, но хохлам не надо.
Горькой вишни карбованец, семечки в полной жмене.
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
С залитими глазами жили как каторжане.
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря– в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, суп выбирая в чаще,
А курицу из борща грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы, пожили вместе – хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит.
Брезгуя гордо нами, как оскомой битком набиты,
Отторгнутыми углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом, вашого хлеба, неба
Нам, подавись выжмыхом, не подолгом не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду,
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях покопом.
Вас родила земля, грунт, чернозем с подзомбом,
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает, вам, калунам, покоя.
Ой, ты левада, степь, краля, баштан, вареник,
Больше, поди, теряли – больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза
Нет на нее указа, ждать до другого раза.
С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только корда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.
Що се: бредня пітерця-піїта Й. Бродського?!. За совка витуреного кацапами з матушкі-Рассєї щодалі за «порєбник». Лавреата Нобелівської премії (до слова Альфред Нобель також «обустраивал» імперський С.-Петербург).
За що вславлений заморським золотом Йосип Бродський так зненавидів незалежність України! Завважмо – 1994 року. Й найголовніше, що стосується «великойрусской культуры». Ідеться про два «туманні заповіти» Й. Бродського, написані ним упродовж кілька років:
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад тёмно-синий
я впотьмах не найду,
между выцветших линий
на асфальт упаду.
И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнёт над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
под затылком снежок,
и услышу я голос:
– До свиданья, дружок.
И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой,
– словно девочки-сёстры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.
***
Кому я должен, всем прощаю.
Жене и детям завещаю,
Всё, что имею в этом мире
Найдёте вы в моей квартире.
Відповідь проста, як яблуко, що росте на прищепленій груші. Страх!
Р.S.
Два роки тому на відкритті пам’ятника А. Собчаку в С.-Петербурзі разом з В. Путіним та Дмитром Козаком мені впала у вічі епітафія на граніті:
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Автор сих слів Й. Бродський, прах якого покоїться у Венеції.
Ось тобі і вся «велика русская культура». Куди не поворухнешся – там-то нуль! Хоч є з-поміж них, кацапурків, мені вельми до вподоби:
Вы помните,
Вы всё, конечно, помните,
Как я стоял,
Приблизившись к стене,
Взволнованно ходили вы по комнате
И что-то резкое
В лицо бросали мне.
Вы говорили:
Нам пора расстаться,
Что вас змучила
Моя шальная жизнь,
Что вам пора за дело приниматься,
А мой удел –
Катиться дальше, вниз.<…>
Живите так,
Как вас ведет звезда,
Под кущей обновленной сени.
С приветствием,
Вас помнящий всегда
Знакомый ваш
Сергей Есенин
Такого теплого і щирого поета я не продам ніколи й нізащо.
Ярослав Орос
