“Страждаю од своєї нещирости, мучуся важко, але чи це виправдовує мене? Хотілося б вірити, що так, що страждання — це той рашпіль, який змиває бруд, але потерпаю, що насправді — ні. І знову й знову впадаю у той же гріх нещирости. Знаю, що він продиктований обставинами, які, мов те павутиння, обсновують мене.
Іноді я нещирий зі страху образити людину, іноді кажу неправду з недосвіту свого чи для того, аби підтримати слабшого, піднести йому настрій. Але насправді краще було б 
змовчати, просто змовчати.
***
Література душі. Євген Баран, який так блискуче заявив про себе на початку 90-х років, сьогодні заговорив про глобальне розшарування (структурування) в літературі (…). Це розшарування світоглядне і проходить по лінії душі.
Звісно, про це вже не раз писали О. Яровий, В. Дячков, В. Брюгген, В. Базилевський, Ю. Мушкетик, про це немало в моїх літературних денниках, але саме Євгенові, як мені видається, суджено стати лідером і апологетом того літературного напрямку, що його озвучують як “інша література”, чи точніше було б сказати, – “література душі”.
***
Махлярі від літератури. Вже не дивує, а обурює те нахабство, з яким пнуться в літературу люди позбавлені найменшого літературного хисту — науковці, бізнесмени, політики, міністри, художники, держслужбовці, власне, всі ті, що й без літератури мають вагомий соціальний статус і безбідне існування.
Чому ж їм так багнеться додати до всіх регалій ще й статус письменника? Звідки ця нездорова потреба? Невже справді є демон, що спокушує людину, вводить в блуд писання, 
аби зганьбити і виставити на загальне посміховисько? Мабуть-таки є.
Але опріч усього є ще в тому більша небезпека, бо саме через таких нездар і махлярів на письменника сьогодні дивляться як на недолугого писаку і перошкряба”.
(Петро Сорока. Перед незримим вівтарем.
Тернопіль. 2008)
Петро Сорока (1956-2018) залишається єдиним письменником доби української незалежности, який встиг поставити собі найголовніші запитання буття. І хоч відповідей у нього нема або ж вони помережані контрастними сумнівами, — самі запитання з розряду сакральних і повторюваних. Тому Сорока завжди матиме співбесідника у часі й просторі.
Настає потреба перевидання його денників, бо саме в них є шукання тих стежок, які хвилюють мислячу українську людину. І як такий, Петро Сорока є Сковородою нашого химерного часу…
Євген Баран
