Колись прочитав у романі, вже не пам’ятаю в якому. Один канадський мандрівник вирішив перетнути Великий Дикий Ліс. Узяв із собою провідника — старого індіанця. Йшли вони довго і вийшли на крутий берег бурхливої гірської ріки. Старий індіанець сів на березі й неквапливо запалив люльку.
— Що будемо робити? — спитав мандрівник.
— Чекатимемо, доки спаде вода…
— І довго?
— Десь з місяць…
— Так довго! А десь вище є брід?
— Є…
— І далеко?
— 15 днів туди і потім 15 днів назад протилежним берегом.
— Ну, то йдемо хутчіш!
— Навіщо? Там нема шляху, самі каміння й буреломи. Тільки знесилимося, а попереду ще довгий шлях.
— То що, отак сидіти й просто чекати?
— Чому “просто чекати”… Зараз курінь змайструємо, риби наловимо, вогнище розпалимо. Завтра якусь дичину вполюємо. Буде час помилуватися сходом сонця й подумати про вічне. Місяць промине як день. Чекати — це теж жити!…
… Колись я був молодий і нетерплячий. Чекати й наздоганяти — гіршого не було. Чим сидіти на місці, легше перебувати в якомусь русі, навіть якщо це не мало особливого сенсу. Але з роками зрозумів: години, місяці й роки очікувань для чогось таки нам даються…
Євген Якунов
