«Зайва річ, гадаю, й згадувати, що й пробуток України під Росією після 1876 р. – п р о п а щ и й ч а с. Доказують се найкраще події послідних років у Росії, під час “революції” й після неї, коли то на політичнім позорищі світа явився загал російських українців: безсильний, безпорадний, несвідомий, майже кругом заляканий, чекаючий змилування від московсько-російських політичних дуків – дійсний, жасний продукт їхнього панування над Україною!
І се в пору, коли тому загалові приходиться мати діло майже виключно з офіціяльними російськими ордами, відносно нечисленними та й ослабленими, а раз, було, й лежачими! А що ж то буде при заведенню в Росії “конституційного ладу” з центрами: в Петербурзі, Москві (та, мабуть, і в Варшаві), коли російській Україні прийдеться мати діло з десятками мільйонів, так кажучи, зофіціялізованих московсько-російських орд (а по часті й польських!) – усіх партій, від чорносотенної аж до соціял-демократичної, – мільйонів, зіяючих централізмом та ворожнечею до волі неофіціяльних націй, особливо ж нашої, української!.. Та вони просто розтопчуть Україну так, що не можна буде й пізнати, де вона була!
Одно спасіння: вирватися з царства нашої пропащості, відділити й відгородити українську землю від Росії – якнайшвидше, за всяку ціну, поки ще час. Тяженна се, щоправда річ, вимагаюча лютої боротьби, напруження всіх сил і повної самопосвяти нашого народу та ще й сильної підмоги з боку заграничних 
суспільностей і держав, – боротьби, грозячої скаженими репресіями з боку російства. Але ліпше впасти відразу, ліпше таки й не жити, ніж конати сотні років, дурячи себе надією на краще життя під Росією”
(Михайло Павлик. Передмова. Львів. 7. ІІІ. 1909)
Це витяг з передмови Михайла Павлика (1853-1915) до брошури Михайла Драгоманова “Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876)”, вперше надрукованої у Львові 1909 року. Франко таких слів не написав, бо з 1908 року почав серйозно хворіти і останні вісім років його життя, – це постійна боротьба між Франком і духами, які переслідували Франка.
У Косові жив Ігор Пелипейко (1928-1996), який ще міг говорити з місцевою владою на рівних. У січні 1995 року мене з Процюком, за ініціативи Івана Андрусяка, запросили в Косів на чергові роковини Павлика (минуло 80 літ від його смерти), де я мав честь слухати і вчитися у Пелипейка чіткости і ясности виступу на ситуативних річницях/роковинах галицьких клясиків.
Визнаю, ми говорили “отсєбятіну”, за що й поплатилися. На неофіційному прийнятті Богдан Радиш, тоді керівник районної культури, за столом назвав нас ” дітьми лейтенанта Шмідта”. Тут згадується Іван Франко: “Хто виступає проти клясика, проти здорового глузду виступає” (Тарас Франко. Як Франко з синами говорив. 1956).
Пелипейко умер, і про Павлика Косів забув. Музей зі школи №1 пропав, а намагання директора школи №2 
Василя Гостюка, як тільки-но він вийшов на пенсію, призупинив його наступник і т.зв. косівська влада: бо ж Павлик непевний, соціяліста…
У результаті матеріяли, зібрані Гостюком, опинилися чомусь в инчому музеї, невідомо на який час, і невідомо, чому ініціатора музею не поставили до відома про перенесення експозиції, з таким трудом ним зібрану. Але це рівень культури нинішнього Косова, бо там вже нема Радиша, який мав право, хоча забракло виховання, що скидаю на ситуативну периферійність, закинути молодим викладачам університету, – чий багаж знань про Павлика обмежувався монографією Денисюка і нарисом Качкана (це моя тодішня поінформованість; Процюк міг знати більше або ж менше), – Ільфом і Петровим, книжку яких ми тоді знали більше за писання Павлика.
Але щоб до ювілею Павлика міська влада чи, то пак, влада територіяльної громади не зініціювала видання вибраного Павлика, – сумна година з тим служінням громаді: бо всі в 2023 році знають, що Павлик помилявся в 1877-1895 роках. Але ніхто не говорить, що про помилки Павлика дослідники говоритимуть поки українського світа, а про нинішніх людей у владі, в тому числі й косівській, – ніколи. Принаймні, жодного доброго слова. Як і про осередок письменницький Косова, який ніби то існує, і хвалиться тим, що існує, але існує для того, аби хвалитися існуванням, а не роботою. Це теж реалії сучасного культурно-громадського життя. І нема на то ради, як колись “ляпнув” Стасьо Людкевич про “возз’єднання” Західної України із совіцькою Украйною…
Павлик залишається Павликом. Не Франком, і не Драгомановим. У чомусь він пішов уперед від них. У чомусь не зміг вийти за рамці часу, в якому жив. Але Михайло Павлик залишається галицьким українцем, який, попри всі помилки і якогось там нерозуміння, є класичною постаттю галицької культури межі століть і галицького громадсько-політичного поступу. Про що не маємо права забувати…
Євген Баран
.
