Давно то було – у кінці 90-х минулого століття. Я тоді жила в містечку Мена. Писала. Не так багато, як хотілося, бо треба було виживати, самій ростити двох дітей. У мене на той час (1992 р.) вийшла одна-єдина книжечка «Так плакало дерево», яку мені видали як переможцю Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» . Саме так цей конкурс тоді (1991р.) називався.
У збірочку увійшло всього чотири оповідання. Ця «захалявна» книжечка мало кого зацікавила. Та й ніхто її не розповсюджував. Мені передали весь наклад – що хочеш, те й роби. І лише у 1999 році в серії «Сучасна українська література» вийшла перша серйозна 
збірка малої прози «Крила».
Чи хтось відгукнувся на цю збірку? Не знаю. Мені нічого не траплялося. Та й де та Мена, щоб я когось цікавила.
І ось аж через 25 років несподіванка від пані Оксани Лозової зі Львівщини. «Не спалося… Читати — очі й так натомлені, бо редагую допізна. Знайшла в архіві аудіокниг “Крила” Валентини Мастерової. І вже ніякого спання! Та не жалкую, бо наче побувала на маминій Чернігівщині, де в селі вже нема рідних… Валентино-голубонько! Що я пережила за ту ніч!.. Яка ж болюча правда, скільки любові до людей, особливо до тих, кому найважче. Ваше письмо порівнюю з Тютюнниковим, бо тільки воно викликало стільки емоцій, таку щиру сльозу й усміх… Дай Вам Боже наснаги-натхнення, здійснення задумів і ЛЮБОВІ… ЛЮБОВІ… ЛЮБЛЮ!»
Вже у моєму доробку серйозна збірка малої прози «На тому боці», чотири виданих романи. А «Крила»… «Крила» — то найдорожче. То мій дороговказ. І ось вони знову мене окрилюють – отримати такий відгук, та ще й від своєї талановитої колеги, та ще й несподівано. Дякую, дорога пані Оксано. Ви сьогодні зробили для мене дуже щедрий дарунок.
Валентина Мастєрова
