Я спізнився на виступ Оксани Стоміної в українському культурному центрі в Мюнхені, але встиг почути кілька її поезій і був вражений емоційною силою і красою, і поетичною довершеністю. І розповіддю пані Оксани про себе, про рідний Маріуполь, про долі друзів-військових та волонтерів, і її чоловіка, який вийшов разом із побратимами з Азовсталі, але досі в полоні.
Давно то було – у кінці 90-х минулого століття. Я тоді жила в містечку Мена. Писала. Не так багато, як хотілося, бо треба було виживати, самій ростити двох дітей. У мене на той час (1992 р.) вийшла одна-єдина книжечка «Так плакало дерево», яку мені видали як переможцю Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» . Саме так цей конкурс тоді (1991р.) називався.
Значить, тут Чепинога підняв тему Тарковського. З одного боку, він походить із України. З іншого боку, чітко заявляв про себе як русского і репрезентував русский мир. І хоча таке погане кіно під виглядом геніального знімали до нього і знімають тепер, чомусь слова “Тарковський” і “геній” — синоніми. Аргумент для захисників залізний: Тарковського таким визнали західні митці.
Дух кінорежисера Тарковського якось завітав до письменника Андрія Кокотюхи, і рєзко постав перед ним, аби злякати корифея. Голий, бридкий і м’ятєжний. В повітрі потужно пахло сіркою… Але Кокотюха не злякався, бо давно звик до регулярних візитів всякої нечисті.
