Я спізнився на виступ Оксани Стоміної в українському культурному центрі в Мюнхені, але встиг почути кілька її поезій і був вражений емоційною силою і красою, і поетичною довершеністю. І розповіддю пані Оксани про себе, про рідний Маріуполь, про долі друзів-військових та волонтерів, і її чоловіка, який вийшов разом із побратимами з Азовсталі, але досі в полоні.
Потім був виступ мого давнього доброго знайомого В’ячеслава Купрієнка, пісні з Луганського фронту 2014-2015-го і пісні останніх років, на свої вірші та вірші інших поетів, військових і цивільних, а далі ми сіли в буфеті випити кави, Слава познайомив нас із пані Оксаною, і я не зміг не спитати в неї те, про що думав там, у залі: яке, на її думку, майбутнє в української воєнної поезії і прози наших днів?
Адже ми добре пам’ятаємо ставлення — ще з 2014-го і довго після — до авторів-військових чи то мейнстримних, чи то білопальтошних критиків, full-of-gas видавців та якихось леді-Макбет-Мценського повіту “книжок року”, і ганебну сеґреґацію “книжки в пікселі” (її так легше не помічати!) на Арсеналі, і відверту зневагу Шевченківського комітету до поета милістю Божою, яким пишалася б будь-яка воююча країна — нині, боюся, все ж, мабуть, загиблого Бориса Гуменюка…
“Я роблю те, що маю робити, а інше мене не обходить”, – сказала пані Оксана, скромно і шляхетно. Цілком згоден, бо й сам так вважаю, але все ж скажу: якщо краще з воєнної поезії та прози цієї опаленої пеклом доби не ввійде до канону української літератури так, як свого часу до британського літературного канону твори учасників Першої світової, вона так назавжди й залишиться “сучукрлітом”, і не допоможуть жодні дівчата з ведмедиками. Бо це вже говоритиме не лише про літературу, а про всю країну – про те, якою вона вийде з цього, можливо, найтяжчого з усіх своїх випробувань.
На фото: В’ячеслав Купрієнко (ліворуч) – офіцер-розвідник, поет, виконавець, дитячий письменник – співає для українців – гостей 4-ї Книжкової толоки в Мюнхені. 12 жовтня 2024р.
Сергій Сингаївський
