За риторично блискучою інвективністю Оксани Стефанівни Забужко я часто відчуваю щось нещире, якийсь фальш. Чи пані Оксана справді так переймається долею Володимира Вакуленка, чи лише використовує його як інструмент? Свого часу вона покинула Пен, і, як на мене, це сильний знак. Однак усе одно не полишає відчуття фальшу.
Ні, я не належу до «групи Андруховича» і до «Галицької хуячечної теж». Андрухович розчаровував мене від твору до твору — кожний наступний твір був слабший і провальніший за попередній. Розчаровував він мене і своєю, якщо її випадає так назвати, громадянською позицією, найбільше роздаровуванням територій…
Мені здається, і Оксана Стефанівна, і Юрій батькович — майстри створювати медійний шум і танцювати на кістках, ще теплих, — танго, вальс, буґі-вуґі чи ще там щось, що саме — то вже другорядне. Це не означає, що Оксана Стефанівна не говорить правди. Все, що вона каже, особливо її остання репліка — свята правда. Це так, як співати «червону калину», співати всі слова правильно, але фальшиво.
Тимофій Гаврилів
