Якось ще більше сумно від усвідомлення, що разом з її відходом не стало і яскравої українськості нашої сцени. Тієї дуже рідної, не награної характерності, сьогодні майже відсутньої серед акторок. В неї навіть прізвище – на двісті відсотків українське. І цей дзвінкий життєрадісний сміх, і постава, і врода… Їй би грати дружин гетьманів, героїчних жінок, вона по життю була з тих, кого козаки шанобливо називали «козир-дівка»! Але натомість давали якісь комедійні ролі-одноденки, нещадно експлуатуючи імідж пишнотілої красуні.
Коли вона у фільмі «Вогнем і мечем» втілилася у відьму Горпину – колоритну, містичну, мальовничу, сильну, небезпечну – для шароварних патріотів це стало справжнім шоком: «Як вона могла?! «Дівчина-погода» (колись вела прогноз на ТБ), втілення м’якості й жіночності – і ось така несамовито-скажена, та ще й у цього Єжи Гофмана! (культового польського режисера – ред.) Ааа, анафема!».
Треба сказати, що одразу після виходу стрічки вітчизняні кіно- та інші діячі накинулися на неї з хмарою претензій. Антиукраїнський, мовляв, фільм. Ну, бо історичний, без політкоректності, на тему воєнних з’ясувань стосунків між козаками і поляками, та як цим вміло скористався тоді наш хронічно агресивний північний сусід. І чого це головна героїня (у виконанні Ізабелли Скорупко) покохала шляхтича, а не його суперника козака? Вона ж українка, якої холєри?… «Байдуже», що так воно в оригіналі, романі Сенкевича.
Не менше дратувала критиків і Горпина. Поруч з нею у спільних сценах навіть ефектна Скорупко відступала на другий план – бо потужну Русланину харизму, здавалося, можна було на дотик відчути, била струменем з екрана. Це був без перебільшень найцікавіший, найоригінальніший жіночий персонаж фільму.
Десь, було, майнуло повідомлення, що на якомусь кінофесті роль відьми вшанували спецпризом. А тих мушшин, які Горпину Писанки лаяли, підозрюю, напружував саме образ потужної незалежної української жінки. Запросто могла скрутити в баранячий ріг будь-якого, навіть 
озброєного носія штанів – дуже не до шмиги виявилося нашим носіям архаїчних «цінностей».
Так вийшло, що вперше я дивилася «Вогнем і мечем» у товаристві школярів, яких привели на кіносеанс до чернівецького театру. Діти ж, як відомо, у своїх емоціях не брешуть. Коли екранну відьму, все ж таки, вбили, зал вибухнув колективним обуреним зойком: «Руслану за що?!».
Це запитання сьогодні повторюють всі, хто знали і любили акторку. За що?! Чому відійшла так рано? Мала всього 57, онкологія.
Мені колись пощастило з нею спілкуватися, вже після тріумфу «Вогнем і мечем»…
Людмила Пустельник
