Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров’я, і як зродили городи.
Ходити щодня на ринок по Schlo&bergstra&e,
Звикнути до достатку, купити авто,
Жити з собою в злагоді, складаючи дяку Спасу
За те, що все вийшло добре. Й раптом,
Років десь через двадцять, коли вже ніхто не буде
Впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку,
Помолитись по-українськи знову ж на подив людям
І, не скидаючи з себе одягу домініканки,
Знаючи добре, що і на що міняєш,
Вирушити в дорогу з наміром не повертатись,
Дивуючи тих, хто не думав, що слово “вітчизна” має
Таку незбагненну місткість.
І самій здивуватись.
(Галина Петросаняк. Парк на схилі. Коломия. 1996)
Один з найкращих віршів Галини Петросаняк, який люблю перечитувати (майже за Андруховичем з післямови до цієї книжечки: “А цю книжку ще багато разів перечитаю”).
Коли я прийшов 30 років тому на роботу в ПНУ, то на кафедрі літератури було два лаборанти, пані Стефа і Галина Петросаняк (Степан Пушик в щоденниках пише, що се він посприяв Галині з роботою). Галина була делікатна в спілкуванні й поведінці, якби не знав, що вона родом з Черемошної на Верховинщині, подумав, що якесь міське дівчисько з галицької інтелігентської родини у восьмому коліні. Потім Галина десь сказала, що пише вірші. І я її добірку зі своєю “врізкою” опублікував у “Літературному Львові” (здається, влітку 1995).
Потім Галина поїхала в Чехію, не пригадую – до чи після захисту своєї кандидатської, і на початку літа 1996 вже видала свою першу збірочку (знову ж, Степан Пушик пише, що видала своїм коштом, про що сказала йому). Це були “сумні” матеріяльно часи, люди були навчені на “дармові” книжечки, ніхто не рвався купувати книжечки на презентаціях (у тому числі я).
Книжечка Галини Петросаняк залишається не тільки якісним поетичним дебютом, але сливе взірцевою естетично і світоглядно. Так, це не вірші, які наспівуються, хоча вони сповнені пластики і музикальности, але вони є такими світоглядними стаціями, які не відпускають.
Євген Баран
