Ці роки — як привід доторкнутися до творчого дивосвіту письменниці та піснярки… 17 червня минає 10 років з дня трагічної загибелі української поетеси Марини Брацило… Марина Брацило у свої 20 літ включила до поетичної збірки «Сонцетяжіння», як виявилося, пророчу поезію:
Маячня. Це якась маячня.
Я не вірю. Не вірю! Не вірю!
Це не осінь. Не дощ. Не стерня.
Я не хочу летіти у вирій!
Ще не час. Ще проміння косе
Зігріває волосся і воду.
Я іще не співала пісень,
Від яких перехоплює подих.
Ще не спита моя самота.
Ще мої не розсипані чари.
Я іще не блукала отам —
Де тривожно золотяться хмари.
Ще найкращі дощі не злились.
Я ще п’яна моєю весною.
Ще не осінь. Це буде колись.
Точно буде. Але не зі мною.
Безнадійна оптимістка, вона на той час і сама не знала причини появи в її віршуваннях подібних рядків, але, здається, наші життєві дороги дійсно пишуться на Небесах… Випадково чи волею долі цій дівчині із зросійщеного Запоріжжя судилося торувати свій творчий шлях разом зі становлення новітньої незалежної України…
Марині було 15 років, коли вона в червні 1991 року, ще до проголошення української суверенної держави, дебютувала в міському щотижневику поезією «Україно моя»:
Од минулого кладка,
Невмируща, жива,
Пробивається згадка,
Як квітнева трава.
Поривається знову
У весняну блакить
Ще не мовлене слово
На вустах мерехтить.
Непроспівана пісня –
Наче поклик живий.
Мов оновлене листя,
Буйноквіт степовий…
Незбагненне і кличне,
Невмируще ім’я –
Моя Мати велична,
Україна моя!
І це не було випадковістю – в ці високі слова переплавилося її життя на острові Хортиця – в самому серці України, відвідини махновських степів, звідки родом її батьки, а ще участь у діяльності жіночого 
фольклорно-етнографічного товариства «Мальви» при молодіжному козацькому товаристві «Запорозька вольниця», де дівчина всотувала в себе давні українські та козацькі звичаї, побут і культуру…
А ще з раннього дитинства поруч з Мариною була українська книжка з родинної бібліотеки та українська пісня, у яку була закохана вся її рідня…
Тож не дивно, що легко і невимушено юна запоріжанка стрімко увірвалася в літературний процес 90-х років, ставши у 1997 році наймолодшою членкинею Спілки письменників України. Її творчі успіхи в поезії та авторській пісні були помічені як на українському видноколі, так і українською діаспорою. Окрім величезної кількості грамот та дипломів, які засвідчували її творчі досягнення, в 1998 та 1999 роках Маринчине ім’я було включено Американським біографічним інститутом до номінації «Жінка року» та до Міжнародного словника видатних особистостей. У цьому їй стали в нагоді отримані знання на філологічному факультеті Запорізького національного університету та в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України за спеціальністю «етнологія».
Та на все Маринчине недовговічне життя до душі припала й редакторська робота, якою вона займалася в ряді київських видавництв та друкованих видань. У середині 90-х років минулого століття та на початку 2000-х вона успішно поєднувала улюблену роботу з літературною творчістю, благо завжди поруч був її коханий чоловік, однодумець Юрко Нога – директор творчих проєктів видавництва «Смолоскип». Здавалося б, які загрози можуть очікувати творчих людей, що віддають себе служінню рідному слову…
Та атмосфера початку другого десятиліття двотисячних була недружньою не лише до вільнолюбства творчих особистостей, а і власне самого державотворення… Опозиційні до українства сили, які намагалися звести нанівець всі завоювання молодої української держави, не гнушаючись паплюжили долі української творчої інтелігенції. І коли було спровоковано інцидент з руйнуванням погруддя Сталіну в запорізькому офісі КПУ, привселюдно було заявлено про причетність до нього Марини Брацило, що мала запорізьке коріння, та її чоловіка Юрка Ноги, які на той час нагодилися на Різдво 2011 року до Маринчиних батьків у Запоріжжя.
Далі було звинувачення подружньої пари в тероризмі, їх затримання, вилучення в них всіх електронних носіїв, портфоліо та телефонних записників… З величезними потугами двом адвокатам – запорізькому та київському – вдалося перевести подружню творчу пару в статус свідків. І якби не мужня позиція друзів з когорти дев’яностиків – Олеся Донія, Івана Андрусяка, Сергія Пантюка, які сміливо і беззастережно стали на захист Марини та Юрка, було б годі витягти їх на волю…
Та оскільки тодішні можновладці ще демонстрували суспільству видимість демократії – їх відпустили, але ще півроку звинувачення не були зняті і як наслідок – молода родина пізнала що таке безробіття через неблагодійність… Зовсім скоро станеться Євромайдан і українське суспільство зробить свідомий вибір цивілізованого шляху розвитку країни, але все це буде вже без Марини та її Юрка…
Існує багато припущень, чому раптово, буцімто від серцевої недостатності, навесні 2012 року помре Юрко Нога… Для посвячених не є секретом і те, чому овдовілу Марину, яка вирішила повернутися до Запоріжжя, не брали на роботу в місцеві ЗМІ – через знайому журналістку компетентні органи їй передали, що нехай на це і не сподівається…
Залишається таємницею і раптова Маринчина трагічна смерть у ніч з 17-го на 18 червня 2013 року – за три дні до її поїздки на Трійцю до батьків у Запоріжжя (квиток вона придбала завчасно)… Кому того вечора вона відкрила двері квартири, яку винаймала в Києві і чи відкрила сама? На це і на ряд інших риторичних запитань у слідства відповіді не було і більш того – на запит рідних про результати слідства їм повідомили, що всі матеріали по справі втрачені…
Упродовж останніх 10 років сучасний літературний процес в Україні набув нових рис, відкривши широкі можливості для його учасників. Марині хоч і не довелося відчути на собі цей вітер змін та її творчість органічно вписалася в нову добу, яка ознаменована піднесенням на новий рівень українського Слова. Тож продовжує жити своїм життям започаткований нею авторський поетичний сайт та створена на фейсбуці її друзями група «Марина Брацило», яка охоплює широке коло шанувальників творчості мисткині.
В останні роки творчість Марини, яка не втрачає своєї актуальності і понині, отримує нових зацікавлених читачів та стає предметом наукових літературознавчих досліджень. А ще з 2014 року, за ініціативи творчої громадськості Запорізького краю, з метою увічнення талановитої особистості, започатковано Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони». Його засновником є Запорізький національний університет, а організатором – кафедра українознавства ЗНУ. Для конкурсантів раннє входження Марини Брацило у творче та літературне середовище стало прикладом для наслідування, а плідний творчий доробок, який навіть після смерті поетеси поповнюється новими виданнями – предметом вивчення творчої лабораторії поетеси.
Ось і знову на виході у видавництві «Смолоскип», з яким Марина пов’язана перемогами на його конкурсах та дієвою творчою співпрацею, неймовірна цікавинка – «Поетичний словник Марини Брацило» авторства письменниці Любов Цай – великої шанувальниці її творчості…
І хоча 10 років без Марини – сумна дата, на втіху нам Марина залишила ось ці оптимістичні рядки:
Убоявшись гріха,
Грім сховався за грози –
Біль потроху вщуха,
Залишаються сльози:
Не зів’яне трава –
Пожовтіє… Нічого!
Буде казка нова,
А залишиться – спогад.
Невмирущість в роду.
Але вмію не гірше:
Я прийду. І піду.
І залишаться – вірші.
Ольга Стадніченко,
голова Запорізької обласної організації НСПУ
На світлинах: Марина з татусем та бабусею Олею;
з чоловіком – Юрієм Ногою
