Моя перша гітара мала горде ім’я «Чернігівська» і звучала, як звучить стара смерека, якій набридло жити, і вона ні з того, ні з сього падає, куди прийдеться, трощачи все навколо. І навіть, аби вона тріщала як ліс під вітром, доводилося спочатку підтягати гриф спеціальним ключем за вісім копійок і підилювати натфілем лади грифу до десятого ладу, бо далі, пиляй не пиляй — ця чернігівська чічка вже не слухалась.
Друга моя гітара була похідна, тобто з якогось сплаву алюмінію. Вона була брудно-небесного кольору і звучала як емальоване відро, в яке вдарили носком кирзача. Зате нею було зручно набирати воду з річки.
Третя — взагалі не грала. Це була імпортна еклектро-акустична красуня зі зламаним грифом і викрученими звукознімачами. Я, обливаючись сльозами, віддав за неї плакат «Назарета», мріяв привести до ладу і тому «виніс мозок» всім знайомим пошуками журналу «тєхніка маладьожи», де ніби то була стаття як «мотать» звукознімачі.
Звісно, з цього нічого не вийшло, я маю на увазі звук. Зате лишилася купа чорно-білих фоток, знятих на крадену зі «Свеми» фотоплівку для аерофотозйомки у величезних коробках. На фотках, які десь у мами лишилися, я — справжня рок-зірка з гіторою, з виразом обличчя «а-ля Цой» і в светрі «бойз з ромбами».
Четверта гітара була від батька моєї дівчини. Чувак, попри те, що намахував людей турецькими джинсами на базарі і молився на свою ВАЗівську десятку, дуже пристойно грав. Більше того, російськомовний у побуті, він знав дохріна українських пісень які я теж вивчив.
З нею.., в сенсі з дівчиною, не зрослося, бо я відмовився торгувати. Тож гітару я теж лишив. Но забрав теплоту пісень.
П’ята гітара була на Донбасі. Майже нічого про неї не пам’ятаю. Була вона ніби синя. Як і я часом. Та саме на Донбасі я почав писати те, що можна назвати піснями. Причому писав українською. Можливо в тамтешніх степах тужив за болотами дитинства і вкладав ту тугу в пісні та акорди.
Шоста — була дванадцятиструнка, і перша, яку я купив самостійно. Я працював у Києві, в телекомпанії, кінці якої тягнулися до камандіра «Дінамо». Тоді ще всі знали не того, що щас, а старшого. Телекомпанія мала на УТ-1 свою людину, робила програми, які по факту сама в себе купувала і з того жила. Но не точно.
Зрештою влупила криза кінця тисячоріччя і я пішов. Грав разом з товаришем, на прізвисько Зелений, на Десятинній. Ту гітару я не рахую, бо була не моя, а Зеленого. Ми грали свої пісні, і в нас навіть були свої фанати, зокрема вічно п’яна і абсолютно богемна бабуся, яка танцювала, кидала гроші і навіть подарувала під милостиню тріснуту дерев’яну, розписану вручну тарілку.
А потім телекомпанія прийшла до тями і хотіла мене повернути. І навіть виплатила все, що була винна за кілька місяців. Та я не повернувся. Я забрав гроші і накупив усілякої херні. І зокрема дванадцятиструнку. Не повернувся туди й Зелений. Він робив комп’ютерні ігри і знімав рекламу. Пішов із життя молодим, просто на знімальному майданчику…
Сьому гітару мені подарували колеги по роботі, на тридцятиліття. Це була дорога класика від «Ямахи». Мрія, втілена у форму. Вона є й досі. Час від часу я виймаю її з чохла і граю. Но не часто, бо прийшло розуміння, що я таки не музикант.
Восьмою — був «Корд» для сина. Це був подарунок від дорогої людини, яка весь час підтримувала мене і моїх дітей. Я дуже любив цей інструмент, а ще дужче любив разом з Євгеном на дві гітари «лабати» «Океан Ельзи», «Плач Єремії» і навіть «Жека? Га? Миздохлідавно». Ця гітара і досі є в сина. Каже, шо грає. Мо, й не бреше.
І нарешті дев’ята гітара.
Я купив її для майбутньої вистави. Ну, як купив? Вибрав. Вже добре розуміючи, що саме хочу від неї. Це любов з першого погляду. Сподіваюся, з нею буде довге спільне життя на сцені. Дуже скоро можна буде побачити, що в нас із друзями вийшло. Маю на увазі виставу. Ну, і послухати, як звучить дев’ята гітара з тим, що було написано з часу четвертої, п’ятої і шостої…
Руслан Горовий
