Ось іде людина. У неї за спиною – велика кількість прожитого, пережитого і побаченого. У неї за спиною – голоси людей, які назавжди затихли у її минулому. Вони все ще продовжують там жити і говорити, але вона до них майже не прислухається. Її минуле – майже марево, просто низка розсипаних як пшоно спогадів, які вже давно нереальні, бо це навіть не події, а спогади спогадів.
За тих кілька років, що взялася писати відгуки на прочитані книжки, довелося написати їх не один десяток. Інколи пишеться дуже легко, на одному диханні, інколи не знаю, як зібрати думки докупи і викласти їх так, щоб було цікаво і зрозуміло. Та й книжки різні — то одразу припадають до душі, то важко піддаються сприйняттю. Але сьогодні випадок особливий. Бо я маю поділитися думками про книжку, до якої вписано і моє ім‘я.
Моя перша гітара мала горде ім’я «Чернігівська» і звучала, як звучить стара смерека, якій набридло жити, і вона ні з того, ні з сього падає, куди прийдеться, трощачи все навколо. І навіть, аби вона тріщала як ліс під вітром, доводилося спочатку підтягати гриф спеціальним ключем за вісім копійок і підилювати натфілем лади грифу до десятого ладу, бо далі, пиляй не пиляй — ця чернігівська чічка вже не слухалась.
