За тих кілька років, що взялася писати відгуки на прочитані книжки, довелося написати їх не один десяток. Інколи пишеться дуже легко, на одному диханні, інколи не знаю, як зібрати думки докупи і викласти їх так, щоб було цікаво і зрозуміло. Та й книжки різні — то одразу припадають до душі, то важко піддаються сприйняттю. Але сьогодні випадок особливий. Бо я маю поділитися думками про книжку, до якої вписано і моє ім‘я.
Це новий роман письменника Євгена Хміля «Десять дзвіночків» з моєю передмовою, що надрукований видавництвом «Час змін Інформ».
На прохання автора, роман перечитала ще в рукописі і робила правки до тексту перед виходом у світ. І ось тепер — в моїх руках вже справжня книжка. Я знову – доскіпливо і чесно — прочитала його від першої до останньої сторінки. Бо це зовсім інше відчуття, коли тримаєш в руках книжку, аніж читаєш вордівський файл.
Хто читав попередній роман Євгена Хміля «Сув’язь», той зрозуміє, що до певної міри «Десять дзвіночків» — то продовження. Принаймі головні герої в обидвох книжках спільні. Але роман є абсолютно самостійним твором. Дія відбувається здебільшого в Лондоні. Здебільшого, бо зав’язка всього сюжету відбувається все-таки в Україні, далекого 1996-го року.
В одному з обласних центрів стається серія звірячих вбивств. Їх характерним почерком є те, що жертви — молоді жінки з довгим темним волоссям і вбиті вони кількома ударами викрутки. А ще вбивця залишає на жертві, наче автограф, свою сперму. Молодий опер Сергій полює за серійним маніяком, але зазнає фіаско в цьому полюванні і через певний збіг обставин залишає Україну і опиняється на Туманному Альбіоні.
У Лондоні доля зводить його з героями попереднього роману — родиною українського походження Стефаном та Оксаною. Як розгорталися події далі — ви прочитаєте в романі, якщо вас зацікавить моя розповідь. Скажу лишень, що сюжет має реальну історію лондонського вбивці Джека-Різника. До того ж автор зарегулював героїв у локації, де відбувалися вбивства 1888 року. Це лондонський район Вайтчапел та знаменитий паб «Десять дзвіночків».
І хоч історія ця всуціль детективна, але я б не класифікувала роман класичним детективом. Це радше розповідь про людські стосунки, про любов і ненависть, про психологічні травми, про зраду та відданість.
А ще роман можна сміливо вважати путівником по Лондону. І не тільки. Бо автор переносить нас разом з героями на екскурсію до Неаполя та до такого милого і близького мені острова Капрі. Описи історичних місць і легенди з ними пов’язані — дуже цікава частина роману. Принаймі я люблю такий віртуальний літературний туризм.
Останній читальний місяць минув у мене під умовним титулом «книжки від своїх». Авторами всіх прочитаних у вересні книжок були близькі мені люди. І хоч доля розпоряджається так, що ми ніяк не можемо «розвіртуалитися» з паном Євгеном, бо він, як і його герої, мешкає в Лондоні, але я таки вважаю його одним зі «своїх». Бо довіра, з якою він одного дня передав мені рукопис свого роману, багато важить. Та й подальша робота над текстом зблизила нас, хоча й віртуально. Тому сміливо можу назвати його своїм другом.
Після цих признань вже й незручно якось вихваляти «Десять дзвіночків», бо відчуваю і свою причетність до книжки. Тому можу лише порадити прочитати цей роман.
Галина Новосад
