Помер Дмитро Павличко. 93 роки. Народжений у Польській Республіці, точніше в окупованій Польщею ЗУНР. Помер Героєм незалежної України. Його біографію переказувати довго, але яскраві віхи згадати варто – поезія про Торквемаду з натяком на Сталіна і поезії з прокльонами бандерівцям, його хвала Жовтню-Лєніну- Росії і його ж прокльони Росії та Європі, яка мовчки дивилась на знищення Чечні («А Європа, та курва стара…»).
Його служіння компартії, за що його чехвостили в таборах політв’язні (у мене в книзі про Левка Лук’яненка буде про це окремий розділ «Читачі в зоні») і його ж лобіювання того ж таки Лук’яненка на посаду першого посла України в Канаді. Його одноденки на злобу дня і його «Два кольори», що стали правдиво народною піснею (одного разу він сам казав – може, для того й варто було народитися, щоб написати цю поезію).
Зрештою, його ж «Покаянні псальми» (в надії на Нобелівську премію?) і його раптовий спогад про малолітню (і малоймовірну, як на мене) участь в УПА. Власне, про його колабораціонізм говорив і його однокласник по гімназії Роман Іваничук.
Але ж і для України він зробив багато, наприклад, очоливши Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке виступило промотором захисту мови і культури. Не кажучи вже про переклади, редагування журналу «Всесвіт», робота послом у Польщі та Словаччині…
Складний чоловік у складний час. Відійшов по довгих роках. Хай спочиває з миром. А якщо українці напишуть його біографію – вона буде ще й біографією часу.
Василь Чепурний
P.S.
Патріарший вік Дмитра Павличка (два роки тому)
