Ось така гарна ювілейна дата професора Дмитра Степовика. Горджуся давньою дружбою з цією неординарною Особистістю – без перебільшення, знаковою постаттю новочасної української історії.
Далеко не кожен із немалого кола українських учених-гуманітаріїв може похвалися воістину масштабними мірками своєї впізнаваності й авторитетності. В Европі й Америці, де живуть розсіяно великі анклави українців, мало залишилося країн, в університетах і науково-освітніх центрах яких не виступав би Дмитро Власович із своїми доповідями чи промовами, у бібліотеках яких не було б книг цього автора.
А книг цих досі вийшло понад півсотні.
Що вже говорити про Україну. Чи не в кожному домі знають голос Дмитра Власовича як багатолітнього ведучого авторських програм із національної культури, богослов’я, сакрального мистецтва.
Що ж до його непроминальних книжкових текстів, то мало знайдеться таких граней упослідженої владою, але ствердженої гуртом ентузіастів-одержимців у діаспорі й Україні українознавчої науки, де можна обійтися без цитат цього автора. Важко знайти також у нас україноцентричну газету, редакція якої не прагнула б взяти інтерв’ю чи вмістити на своїх сторінках його чергову рецензію чи публіцистичну статтю.
Професор Степовик ніколи не прагнув промоціювати чи рекламувати себе. Він ніколи не цікавився своїми рейтингами в Скопусі чи Гугл-Академії, не працював на догоду тимчасовій науковій чи політичній кон’юнктурі. Він не присутній у соціальних мережах, принципово не дивиться антиукраїнської за сутністю нашої телевізії, не входить у безплідні дискусії з опонентами. Він просто займається тим, що віддавна любить і чому служить, – Україні, українській науці, Українській церкві.
Починав як журналіст (хоча й у різні часи, але ми вчилися на одному факультеті), а став професором, академіком, здобув три докторати. До того ж такі, які за свій чітко виражений українознавчий слід не визнавала Москва, а визнали університети на Заході.
Багато років спілкуючися з Дмитром Степовиком, я маю усі підстави думати, що цей чоловік, виходець із сільської волинської глибинки, зрозумів ще з юних літ важливість невпинної мозольної праці для України.
В особі Дмитра Степовика сьогоднішній український загал може мати не лише приклад, а й взірець: як треба працювати для України.
Міцного здоров’я, дорогий побратиме за Духом і Словом Дмитре Власовичу! А ще – нових книг, які так переконливо й одержимо стверджують те, чого так бракує в нашому спільному домі — українського в Україні!
Микола Тимошик
