Я сам кермо, я сам весло,
я сам вітрило над вітрами.
Мене не вітром понесло
над спантеличеними вами.
Я сам летів за вами, щоб
вас, ненавидячи, любити
і, в душу влізши, як мікроб,
вас заразити знов на битви.
Щоб ви пізнали – що та як,
для чого, звідки і для кого.
Щоб перед вами, як маньяк,
упав продажний привид бога.
(Володимир Лучук. Обрій на крилах. Київ. 1965)
Перечитуючи перші збірки галицьких поетів початку 60-х років ХХ ст., приходжу до висновку, що одним із найцікавіших і найоригінальніших молодих поетів тієї доби був Володимир Лучук (1934-1992). Я лише разів два бачив мельком «старого» Лучука.
Раз в приватній обстанівці у свого львівського родича на квартирі на початку 70-х (тут згадок жодних, лише сама картинка) і десь восени 1991-го у Києві, коли створювалося Львівське відділення ІЛ ім. Шевченка НАНУ, а Володимир Лучук починав там працювати.
Більше знався з його сином Іваном, з яким майже в одну пору вчилися на філологічному факультеті ЛДУ, я на україністиці, Іван на слов’янській філології.
Перша збірка Володимира Лучука «Довір’я» (1959) фактично розпочинала епоху шістдесятництва в Галичині, а то й в Україні (київські дебюти Симоненка, Вінграновського, Драча припадають на 1962). Романтичні настрої, громадянський патос і віра у суспільні зміни домінують у цих ранніх поетичнихих візіях Лучука.
Збірка 1965 року – «Обрій на крилах» – ще зберігає «культурологічну відрижку» мистецької свободи (книжечка підписана до друку у квітні, а до перших арештів української інтелігенції залишалося менше, аніж півроку). За винятком вірша “Дорога відкрита”, в якій згадуються “комсомольські пісні” й прописана ідеологічна константа “чекає тебе комсомол”, – книжка світоглядно відкрита із циклом талановитих перекладів Лучука з болгарської поезії. Але звучить також інший настрій, захований у риторично-умовну форму: Якби то так: / взяв на долоню / і зважив почуття своє – / і знаєш: / скільки тут полови, / і скільки золота / тут є! / Якби то так. …
Євген Баран
P.S.
Коли з’явилася стаття М. Рильського «Батьки і діти», (про Драча, Вінграновського і Коротича), я сказав, що на місці Коротича там має стояти Володимир Лучук. Цю думку я повторив через півроку, у філологічному кабінеті КДУ, де була зустріч із поетом Володимиром Лучуком.
Після зустрічі ми забрали Володимира до своєї кімнати в гуртожитку КДУ, вечеряли по-студентськи, багато говорили про літературу у Львові, він переночував у нас і поїхав у своїх справах…
Це була одна з кращих зустрічей із «живим» шістдесятником, який був не з Києва, а зі Львова. Тоді ми цитували і катрен із студентської стінгазети у Львівському університеті: Нема Драчів у Львові, // Ще будуть — дайте строк. // Пишу я “Ніж в корові”//, Є рима – ніц думок.
Після з’яви Лучука з поетичною збіркою «Осоння», чотиривірш Львівських гумористів став не актуальним…. Пізніше зустрічався лише з синами Володимира, які (чи один із них) були аспірантами в Інституті літератури. Івана колись зустрічав у СП, а де другий син Володимира, не знаю?
Михайло Наєнко
