Сонце вмилося і задивилося у воду: «Яке ж я слічне!» Вербові котики граються клубами пахощів так затято, що чамріє одуд і пронизливими руладами збиває при березі у табунці сторожку риб’ячу дрібноту. По той бік греблі, де пуща ділить з луками здвижанські джерела, сторожко кукає зозуля. Два-три гуки — і завмирає. Наче чекає чогось напасного, грому з ясного неба.
Трохи більше року тому тут, на цій греблі стояла напасть, у танк окута. Заклякла і методично стрясала світ залпом. Били навмання, сіючи смерть радше зі страху. Їх до трясці, до холодної роси на броні і зимного липкого потовиння на давно немитих тілах лякало тут усе: вітер у тріскучих очеретах, чорна пуща, поворот дороги, небо, озеро, майже безлюні дачні будинки, зимні свинцеві тумани, які нічого доброго не віщували. І танк оскаженіло відпльовувався смертю.
А одного ранку знявся з позиції і потрюхикав знічено у сіру безвість, як шолудивий пес.
… Одуд одспівується за дві весни. А старі очерети, які так лякали орківського панцерника, зазеленіли дружнім молодняком.
Валерій Ясиновський
