Якщо вірити «Літопису руському», то там-то ідеться, мовляв, київський князь Святослав звернувся був до своїх побратимів перед битвою з візантійським військом 970 року зі словами: «Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут: бо мертві сраму не імуть». Отож, замахнувся і я через тисячоліття вкрасти у найбільш мені шанованого князя заклик та звернутися до ще живущих українських письмаків (не тих, що вже переставилися, а дивом дивним зберегли клепку в голові, здрастують).
Надумав запитати у них, а що ж таке – красне письменство?!
Зателефонував одному з своїх перевесників:
– Слухай, старий, а що таке «красне письменство»?
Щось він мимрив, мимрив у слухавку, ніби товк воду у ступі. Зрозуміло так і не відповів. Коло та навколо дурня клеїв. Гаразд, думаю, молодші за мене пішли значно вперед інтелектом. Телефоную знайомому, який майже в сини мені годиться.
– Привіт. Слухай, просунутий, а що таке «красне письменство»?
Синаш, ну, звісно, не рідний мені, одразу відрубав:
– Дядьку, мохом оброслий, забудь про красне письменство. Гряде епоха ШізІ.
Сиджу я та й гадаю на лавочці в парку Шевченка, неподалік Жовтого корпусу універу, моєї альма-матері: «Тьху! Невже повністю вмерло «красне письменство», що толком ніхто не може мені пояснити…».
Коли простує хідником з томиком під пахвою замріяно-козирна кралечка, десь віку моєї старшої внучки. Напевно ж – поетеса. Даруйте, грубо й не культурно, перепнув її:
– Доню, вибач, скажи, будь ласка, що таке «красне письменство»?
Пчихнула ляля в мій бік:
– Дідусю, ви в якому тисячоріччі народилися… «Красне письменство» ми вже не проходимо на парах. Умерло ж воно з вашим, а може й раніше, поколінням, – і вихилясом віддалилася в бік Червоного корпусу універу.
Нема що робити, подався я через вулицю Володимирську до студентської бібліотеки. Позичив Грушевського. Перед сим спало на думку мені, пригадалося, десь я вичитав у Михайла Сергійовича означення, що таке «красне письменство». Човп я, човп у читальній залі, й нарешті знайшов:
«Література – слово, вжите вперше Цицероном в значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання, з часом набрало значення суми писаних пам’яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості («література математична», «література драматична» і т. д.). Але в прийнятім наукою уживанні під історією літератури розуміють історичний огляд не всіх взагалі писаних пам’яток, а тільки так званої «красної» чи «гарної літератури», котрі підходять під поняття творів артистичних, які задоволяють естетичне почуття. Слово «красний» разить ухо українця з російської України асоціацією з російським «красний» – червоний. Але, властиво, се слово – яке задержало своє дійсне значення й там в словах «краса», «кращий», – було б жалко викинути через се з уживання і зістатись при самім «гарнім:», яке не вповні заступає його. «Красне письменство» – термін, уживаний в Галичині, де нема сеї асоціації «красного» з «червоним», – дійсно краще відповідає французькому «belles-lettres», німецькому «Schöne Literatur», ніж гарне – «красиве» письменство».
Нарешті!.. (Зрадів). А то тільки й чуєш: сучукрліт, сучукрліт… Якось не з руки.
Ярослав Орос
