Можливо, десь у світі існують люди стовідсотково геніальні (ні-ні, я без сарказму, чесне слово без сарказму, ну, серйозно!) й стовідсотково у собі впевнені. Але мені такі не зустрічалися. Принаймні я точно їх не бачила у власному дзеркалі. У мене самої, у моїх колег, які вже видали не одну книжку, час від часу виникає нав’язливе занепокоєння — чи все з моїм рукописом ок?
Буває, я не можу зрозуміти чи розповіла історію найкращим чином, особливо якщо вона емоційна, неоднозначна і близька до тіла (а дуже часто саме такими є перші тексти авторів-початківців), а отже я стаю дуже суб’єктивною і вразливою. А це насправді не завжди добре для тексту.
Буває, сама не дуже зрозуміла, що написала, лише відчуваєш, що це щось дуже особливе. Але у справі оцінки відчуття ж не мають значення, правда? Оцінки ставлять логічно (навіть коли це дуже специфічна логіка, взята зі стелі). І що далі? Що робити з тим, що ти сама не розумієш, коли воно, здається, більше за тебе, ширше, і ламає тобі кістки. Особливо коли немає досвіду? Коли нема в кого спитати? Або питаєш поради, а тобі не можуть підказати, бо теж не мають досвіду.
Ми мучимо себе в пошуках відповіді, знову і знову перечитуємо написане. Але від цього стає реально тільки гірше. Бо як може видаватися щось цікавим, якщо ви читаєте його всоте? Найулюбленіша пісня на повторі викликає блювотний рефлекс. Найкраще кіно втратить барви, якщо дивитися його протягом року щовечора. Наймудріша книжка прочитана двадцять разів підряд видаватиметься примітивною. Бо… усе написане вам уже добре відомо!
Нам цікаво те, що новеньке, що непізнане. Так вже влаштовані гомо сапієнси. Тому в ситуації з рукописом ви самі собі явно не критик. А якщо критик, то ані грама не конструктивний (привіт і до побачення фаза “я гівно!”). До побачення — бо припиніть робити те, що робити ви не маєте права. А саме — ставити собі оцінки.
Вчителі не заводять самі для себе журнал. Фігуристи не виставляють собі бали за виступ. А футболісти не дають самі собі кольорові картки. Але ж знати як тебе оцінюють хочеться, правда? Нас так вчили — поки не отримаєш оцінку на уроці, сидиш і переймаєшся, нервуєшся, щось бігом списуєш, зубриш, строчиш шпори під партою. Все зводиться до цього ключового моменту — спитають чи ні. Оцінять чи ні. Оцінка як кульмінація — після цього акту напруга сама по собі спадає. І тут насправді вторинне значення має бал. Головне, що галочка поставлена. Поки не спитають домашку — немає доказу, що ти її вчила. Поки не оціниш написане — немає доказу, що то вже готовий текст.
Для деяких авторів показником завершеності й високої оцінки роману стає факт співпраці з видавництвом. “Якщо видавництво бере — значить, дописав. Значить все ок. Значить роман хороший. Значить я письменник. Значить я хороший письменник. Значить мені варто писати”. І так далі, аж до неба і назад.
Але ж насправді все не зовсім так. Тобто зовсім не так. Видавництво може не розглянути ваш рукопис через безліч суб’єктивних причин. І видавництво аж ніяк не визначає вашу самоцінність, наявність чи відсутність таланту. І тим паче, ніхто (окрім вас самих) не може вирішити варто вам писати далі чи ні. Відмова чи тиша від видавництва — це лише відмова чи тиша. Нічого більше. Це не означає що вас насварили, зустріли пасивною агресією чи недооцінили (ці довбані оцінки, всюди вони!).
Ну, коротше, зараз буде момент небувалої досі істини — роман можна вважати готовим (та загалом хорошим і життєздатним) не тоді, коли вас хтось оцінив, похвалив чи підписав з вами договір. А коли ви виконали свої ключові задачі як письменник. Тобто у вашій історії щось відбулося. Так, це насправді дуже-дуже важливо, щоб у романі відбувлися події, а персонажі на них реагували! А далі ви пропрацювали усі сюжетні лінії, довели до фіналу, який все пояснює (або пояснює не все, лишаючи незначну загадку), ваші персонажі зустрілися зі складнощами, подолали їх (або ні, залежно від першочергового задуму), змінилися і щось осягнули. Або ні, всупереч усім обставинам не змінилися і не осягнули. Так теж буває.
Спираючись на ці технічні моменти (які ви знайдете у будь-якому підручнику зі сторітелінгу), маєте дуже класні інструменти для самоконтролю. І тут важливий момент — самоконтроль це аж ніяк не оцінка! Оцінка це щось, що вже складно змінити, і щось, що чомусь визначає нас самих, наш шлях і ставлення до нас (привіт, школа!).
Самоконтроль — це конструктивний процес, який просто дозволяє побачити непропрацьовані моменти і їх поліпшити або вдосконалити (дивлячись, хто наскільки двієчник або зубрилка. Ой! дякую, школа!). І тому перше правило оцінки рукопису — жодних оцінок. Є лише гарно прописні моменти і ті, які можна і варто пофіксити.
Не ставте перед собою страшні недосяжні цілі. Ніхто не ідеальний (і слава богу!). Ставте класні цілі! Їх цікавіше досягати.
Ярослава Литвин
