Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
……………………………………………….
(…)… ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ…
(Олег Лишега. З Пісні 551)
Після звірств рашистів у Бучі, Бородянці, Ірпені, Маріуполі, — поезія залита кров’ю українців. Але жодної зневіри і розпачу не маємо права впустити у наші серця. Слово поетичне як і сакральне слово Святого Письма рятує не душі голодних, а душу спраглу. І цей порятунок не раз і не два в житті, а щодень і щомить. Якщо почуємо сю істину, – переможемо.
Олег Лишега (1949-2014) з цією істиною жив.
Глуха стіна навколо його світу поволи, але методично вбивала його. Оце неймовірне розчинення у світі природи. Не вміння, а органічне прийняття світу природи, як Раю людської душі, – вирізняє Лишегу серед поетів.
Кого можна поставити поряд? Вітмена, Торо, можливо ще одне-два імени. В українській літературі Він — один. Натхненний Словом. Натхненний у Слові. Поет людського раювання природою і в природі…
Євген Баран
