Дякуючи синові подивився учора на ніч фільм «Два Папи».
І спав як скупаний. Упадаю в єресь, але фільм благодатний. Саме тому, що і Ентоні Гопкінс, і Джонатан Прайс не зображували святість. Не грали других після апостола Петра. Вони настільки вжилися у світ своїх кіногероїв, що ті, здається, стали для них «alter ego».
І не подобою зовнішньою, а найперше ментальною: єством, світосприйняттям, логікою вчинків.
Як просто жити за Божими заповідями, коли щиро сприймаєш і приймаєш реальне людське життя як велике творіння Боже. Не як офіру, самозречення, спокуту, затяту боротьбу з мирським, а як єдиний природний шлях до Господа, який створивши, привітав цей Світ.
Прайс такий неперевершений, аж страшно.
Страшно за його майбутні ролі.
Диво дивнеє: не знаючи іспанської, але переживаючи напружені, драматичні, трагічні сцени, у яких герої спілкуються іспанською (без дубляжу), я майже розумів про що йдеться. Це відчуття реальної причетності, коли мимоволі мобілізуються рецептори сприйняття. А інакше просто не виживеш.
Валерій Ясиновський
