Молодий послушник дуже любив плавати на човні. Вигрібав на середину озера, складав весла і полишав човен на внутрішні течії. Цілі години збував у самоті посеред води. Так одного разу він сидів із заплющеними очима й медитував. Була чудова ніч.
Раптом об його човен ударився інший.
Юнак спаленів від гніву. Тільки-но відкрив рота, аби висварити неуважного, що порушив його спокій, як побачив, що човен… порожній.
І його гніву нікуди було рухатися. Не залишалося нічого іншого, як знову приплющити очі й придивитися до внутрішнього роздратування в глибині себе.
Момент, коли він його побачив, став перший кроком нового Шляху. Послушник, який досі плавав без напрямку, приплив нарешті до гавані свого серця. І цю дорогу показав порожній човен.
З того часу, якщо хтось намагався образити його і всередині готові були збуритися гнів, чи ненависть, чи розгубленість, – він усміхався й подумки промовляв: «Цей човен теж порожній…»
І плив собі тихою водою життя далі.
Мирослав Дочинець
