Позавчора був день народження Олеся Гончара… Я не доживу і ніхто не доживе до того часу, коли вулиці та щось інше, назване його іменем, перейменують нафіг у рамках декомунізації і дерадянізації. Так, Тичина, Сосюра, Бажан, Драч, Павличко та інші його колеги мають у своєму доробку типово радянські пропагандистські твори. Так, Остап Вишня потому, як вийшов із тюрми, писав те, що нині не варто читати. Але кожен із них натомість має те, чим можна і треба пишатися.
Не люблю Драча за його «вась-вась» із Януковичем. Але визнаю: він зробив для літератури і кіно чимало вартісного. Те, що актуально й нині. Гончар не має спадщини, яку треба сьогодні шанувати. Хіба дослідники-науковці нехай це читають, то їхня робота. Але повторюся: «Собор» — переоцінений, типово радянський твір. Тому пощастило, бо виник ексцес виконавця і його на деякий час заборонили.
Але чи заборонили автора? Гончар лишився комуністом, депутатом, у нього не забрали квартиру й дачу, далі був номенклатурою, видавався. Натомість інших — не буду спекулювати прізвищами — саджали, виганяли з робот, позбавляли засобів до існування за невидане. Лише за те, що мали сміливість не погоджуватися з радянською владою.
Гончар — типовий пристосуванець, і добре, що нема фактів, які б доводили його, скажемо так, співпрацю з КДБ. Хоча КДБ був до нього лояльним 100%. Є щоденники… Але гріш їм ціна, бо вони свідчать про оте саме двоємисліє.
Андрій Кокотюха
