Я зрідка заглядаю до Facebook. Здається, Цукерберґ її, соціальну мережу, вже перейменував на MetaPlatforms, Inc. А втім, як будь-якого здичавілого українського вовкулаку, мене манить на літературознавчі вітчизняні платформи. Там, на «буранних полустанках», життя буяє з усієї сили. Аж свистить! Проте я читаю Фрідріха Дюренматта. Його «Лабіринт». Швейцарця… Він мені дуже близький! Бо – горянин. Уродженець Альп, а я – Верховини.
Шкода в даному разі, що Україна не лише гориста, а й степова. Тут, звісно, потрібно звертатись до Германа Гессе з його «Кнульпом» і «…Вовком». Та куди мені нині податись з русифікованого Києва, коли місто – ні собі ні людям. Дурненьке… Вчора воно прославляло Щербицького, Брежнєва, а сьогодні спідлоба вичікує кацапуру! Чия ж візьме. Сказав же мені отсе в очі сусід з шостого поверху. Брехня, що Київ – місто-герой. Радше – геморой. Хвороба на роки після кацапсько-української війни…
Я ж про що!
Про вітчизняне красне письменство. Ніколи, ніколи Україна не породить другого Еріха Марію Ремарка. Бо… Перше, ніж засудити війну з кацапом, потрібно самого себе роздягнути до нитки. Ба, здерти шкуру з себе!
Здавалося б, Дюренматтові лабіринти надто простенькі для мене, совка неотесаного… Ет, ні… Дев’ять кіл Дантового пекла слід Україні пройти! Й на те нема ради.
Там, на фронтах, українці не брешуть собі, а в запіллі – лукавлять. Ох, і лукавлять… Читаймо ж – «Суддя і його кат» Фрідріха Дюренматта.
Ярослав Орос
