Коли перегорнула останню сторінку цієї книжки, звучало єдне питання: «Що це було?» Мені вперше довелося пройти через таке читання. Йдеться про книжку австрійської письменниці Ельфріди Єлінек «Піаністка». Я купила її торік, щоб доповнити свою колекцію книг із серії «Карта світу» від видавництва Фоліо. З анотації зрозуміла, що читання пікантне, але такого, з чим довелося зіткнутися, точно не очікувала.
Головна героїня роману Еріка Когут, викладачка класу фортепіано у Віденській консерваторії. Їй близько сорока років. Вона мешкає зі своєю матір’ю, яка за віком могла б бути навіть її бабусею. Батьки народили доньку після двадцятилітнього перебування у шлюбі. Батько Еріки давно помер у клініці для божевільних. Мати цілком і повністю керує життям доньки і контролює кожен її крок. Вона намагається ізолювати доньку 
від світу, вважаючи світ недостойним Еріки.
Від самого дитинства мати вважала Еріку особливою і геніальною, хоч згодом виявилося, що це далеко не так. Все, чого Еріка змогла досягти в музиці — це викладання гри на фортепіано переросткам, охочим вдосконалити своє вміння володіти інструментом.
Еріка ніколи не була заміжня, позаяк мати вважає, що ніякого чоловіка Еріка не потребує. Вона обіцяє вбити Еріку, якщо колись побачить її з чоловіком. На її думку, доньці не потрібен ніхто, адже у неї є мати. Стосунки матері та доньки коливаються між сльозливими обіймами та запеклими сварками. Ось у такому сірому і похмурому королівстві материнської псевдолюбові живе Еріка Когут. Вже з усього викладеного можна зрозуміти, що нічого адекватного не можна очікувати від людини, яка виросла і живе в таких умовах.
Еріка ненавидить весь світ і зневажає всіх, хто її оточує. Вона абсолютно асоціальна людина з хворою психікою. Її вчинки бридкі та потворні. Вона отримує задоволення від того, що робить дрібні капості та підглядає за інтимним життям сторонніх людей. А ще Еріка отримує задоволення, завдаючи собі фізичного болю. Вся ця ситуація загострюється до краю, коли в Еріку Когут закохується один з її учнів, студент технологічного університету Вальтер Клеммер. Різниця у віці та статусі між ними досить суттєва і це ще більше підливає оливи у вогонь. Поведінка Еріки стає непередбачуваною.
Шкода, що на час перебігу сюжету інший мешканець Відня, доктор Фройд був уже в могилі, бо поведінка Еріки Когут явно мала б його зацікавити збоченнями людської психіки. Але якщо Еріка — персонаж вигаданий, то її авторка, як на мою думку, точно потребує допомоги психоаналітика, або навіть і психіатра. Ельфріда Єлінек відверто і незавуальовано описує у найдрібніших деталях збочення героїні та найбридкіші епізоди її стосунків з молодим чоловіком. У мене виникло відчуття, що всі ці описи, до певної міри, автобіографічні. Я навіть залізла в Інтернет, щоб дізнатися більше про авторку. І мої здогадки були небезпідставними.
Біографія Ельфріди Єлінек дуже перегукується з життєписом її героїні. Виглядає так, що саме такими бридкими описами та епатажними текстами авторка самостверджувалася і доводила всьому світу свою досконалість. Та, як би дивно це не виглядало, але їй таки вдалося досягти бажаного. Бо у 2004 році Єлінек отримала Нобелівську премію в галузі літератури за «музичний потік голосів і протиголосів у романах і п’єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їх підкорюючу силу».
Не мені простій смертній судити, що варте престижної світової премії, а що ні, але, як на мене, такий потік огидного бруду, який авторка втирає в мізки свого читача, явно не викликає захоплення. Хоч заради справедливості треба відзначити, що написано це все досить талановито. Авторка вміло застосовує художні засоби: порівняння, алегорії, метафори, щоб підсилити свою розповідь. Окрім того, чітко виражений особливий стиль викладення: майже повна відсутність діалогів і подача тексту виключно в теперішньому часі (навіть при описі подій, що відбувалися в минулому). Тут доречно відзначити і майстерність перекладу Наталки Сняданко. Бо, не дивлячись на огидність описаного, текст читався доволі легко і манливо. Мабуть, саме це дозволило мені дочитати цю книжку до кінця.
Мені дивно, що на книжці немає жодної відмітки щодо обмеження віку. На обкладинці мало б бути величезними цифрами надруковано «18+». Бо, до прикладу, такі книжки, як «Венера в хутрі» чи «9 з половиною тижнів» — це дитяча література для молодшого шкільного віку в порівнянні з романом «Піаністка».
Починаючи читати цю книжку, я знала, що читання не буде простим, але те, що воно виявиться настільки шокуючим — ніяк не очікувала. Огида і відраза, а ще нерозуміння логіки персонажів — ось які почуття викликала у мене ця книжка. Тому я навряд чи буду комусь її рекомендувати. Я навіть думаю, що може не варто взагалі було за неї братися. Тим більше, що читанню передував певний знак: книжка випала мені з рук і розсипалась на кавалки (якість від Фоліо далася взнаки). І тепер я навіть не знаю: клеїти її чи викинути у смітник?
Галина Новосад
