Маю чималенький «загашник», що складається з багатьох товстезних записників, котрі почав вести ще студентом I курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Шевченка. А привчив до цього (і не тільки мене) наш Батько і Вчитель у журналістиці Дмитро Михайлович Прилюк (світла йому пам’ять!). Читаючи нам курс «Теорія і практика журналістської творчості», він неодноразово наголошував: «У журналіста обов’язково має бути записник – зошит чи блокнот, у який він заносить факти, прізвища, дати, свої спостереження й роздуми над життям, характерні події і явища, почуті, вичитані чи вдало самим придумані вислови, афоризми, назви та інше».
Скориставшись такою порадою декана, багато однокурсників (і я в тому числі) швидко запаслися омріяними записниками – хтось придбав загальний зошит, а хтось, як, наприклад, я – блокнот у шкіряній обкладинці (на зразок цитатника китайських хунвейбінів), котрий можна легко сховати у кишені піджака.
Епіграфом до свого записника на його титульній сторінці каліграфічним почерком вивів цитату з улюбленого етюду Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні», котра вустами головного героя, на мій погляд, якнайкраще відображає проблему психології творчості: «Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі … колись … як матеріал…».
І ось нещодавно, перебираючи свій архів, зрозумів: нині цей «матеріал» став у пригоді. Не все, мабуть, що зафіксував у записнику, варто сьогодні відкривати широкому загалу. Але окремими записами залюбки поділюся…
… Якось у вересні 1980 року під час проходження виробничої практики у Кіровоградській обласній газеті «Молодий комунар» отримав редакційне завдання підготувати кореспонденцію з колгоспу «1 Травня», що в селі Злинка Маловисківського району. Село це, як і район загалом, для мене абсолютно невідомі, тож, найперше, що вирішив зробити, приїхавши на місце – ознайомитися з його історією, цікавими фактами і деталями.
Натрапив на одного балакучого місцевого жителя, котрий повідав мені історію виникнення цього села. Виявляється, його заснували «злі» (схильні до бунту, непокори) люди, переважно старовіри – вихідці зі Стародубщини, котрі зазнали гонінь з боку Катерини II. Звідси нібито й назва – Злинка…
У період Української революції (1917-1921 роки) жителі Злинки, що мали генетичний волелюбний характер, навіть спромоглися створити тут свою «республіку»: зайняли кругову оборону і не пускали до села ні червоних, ні білих, ні зелених. Але (яка прикрість!) підвели сусіди – жителі Глодосів, які пропустили через своє село у напрямку Злинки озброєне до зубів червоне військо Будьонного, і повстання було подавлене.
Відтоді, як виникне яка-небудь суперечка між глодосянами і злинчанами, останні не упускають моменту, щоб дорікнути першим: «Якби не ви, то була б у нас аж дотепер своя республіка!». Уже в повоєнний час Злинка навіть набула статусу райцентру, але ненадовго: доля знову зіграла над її мешканцями злий жарт – за чиєюсь вказівкою згори центр району перенесли у Малу Виску. Ображені злинчани дорікали вищому начальству: «Ну що, забрали у нас владу? То заберіть заодно і міліцію (малось на увазі добротне приміщення районного відділка міліції) – нам вона ні до чого!».
Кожного разу, перечитуючи цю історію, ставлю перед собою одне й те ж риторичне питання: «А що було б, якби…». Якби Глодоси своєчасно надали військову допомогу Злинці? Якби Богдан Хмельницький не уклав союз із Московією? Якби прилуцький полковник Іван Нос не вказав царському сатрапу Меншикову таємний хід до Батуринської фортеці… І прокладаю історичні паралелі вже із сьогоднішнім днем: а що було б, якби перед повномасштабним російським вторгненням не розмінували Чонгар?..
На жаль, історія не визнає умовного способу. У неї своя логіка і свої закони. Її не можна «відмотати» назад подібно кіноплівці. А от знати історію і, головне, робити з неї правильні висновки – можна і потрібно. В ім’я майбутнього.
Григорій Южда
На світлині: урочище «Каскади»
поблизу села Злинка Маловисківського району
