Вітаю всіх нас із Днем гідності і свободи! Для мене ці слова теж багато значать — я не раз платив за них певну ціну… Хочу зануритися у недалеке літературне минуле, бо поволі дописую роман «Місяцю, місяцю…» про письменника, для якого ці поняття дуже багато значили. Я про Григора Тютюнника, що часто бував одним воїном на полях лакейства, угодництва і кар’єрної гонитви за матеріальними благами.
Микола Шамота, здається, до виходу на пенсію, від 1961 до 1978 року — директор Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, радянський ортодокс, догматик і ненависник будь-яких національних проявів у тодішній українській літературі, буде громити у 1973 році в журналі «Комуніст України» шедевр Григора 
Тютюнника «Оддавали Катрю» за, мовляв, поетизацію села і т. д. Хоча в оповіданні село зображене як затонула Атлантида, де майже відсутні сили, які би могла зупинити процеси денаціоналізації…
Шамота піде далі, і ще громитиме молодого критика Ларису Мороз та інших за позитивне сприйняття прози Григора Тютюнника. Відтак наростає хвиля літературної ідеологічної підозріливості навколо новел безталанного Майстра…
То його герої для деяких кар’єристів (які хочуть стільки благ, як у Шамоти) «злі і ображені», то вони «зависли на тину» у час радянських «світлих» перетворень.
Все це також пришвидшувало відчуття депресії та безсенсовості Григором, що і призвело до трагедії у березні 1980-ого року…
Степан Процюк
