Лана Самохвалова, яка відмовилась від російського прізвища і стала Ярославою Міщенко, навіяла мені спогад з далеких часів, коли ми працювали в УНІАН. Це була середина 90-х років минулого століття. Я тоді написав козюльку (вони тоді ще так не називалися) про нашу співробітницю Віру Іванову.
Розлучатись з чоловіком хоче Віра нині,
бо живе у незалежній неньці-Україні.
Вона свариться з ним знову, знову і знову:
«Хочу бути Іваненко, а не Іванова».
Після того Віра підходить до мене і каже приблизно таке: «Дуже добре, що ви таке написали, але Іванова — моє дівоче прізвище, а за чоловіком я Іванченко»… Загалом я за ці козюльки одного разу ледь не отримав по пиці. Я тоді, повернувшись із Канади, влаштувався до УНІАН огладачем. Але навіть оглядачі мали відпрацювати раз на тиждень випусковим редакторами. Там траплялися паузи. І щось мене потягло страшилки писати. Колись ходили такі віршики садистські. І я теж почав таке ваяти.
Поїзд до станції мчався швиденько.
Хлопчик лопаткою бавивсь на рейках.
Поїзд в повітря злітає зі свистом.
Хлопчик готується йти в терористи.
Нарід реготав. Я тішив своє авторське марнославство. І писав навіть на колег, співробітників. Одного разу написав про Марусю Старожицьку, яка їздила в Ашгабат на зустріч голів країн СНД. А головредом був тоді Володимир Рубан.
Рубан Марусю послав в Ашгабат.
Їй під спідницю сховав автомат.
Славлять Марусю дорослі і діти —
Єльцина більше немає на світі.
Оці всі плоди моєї графоманії дівчата-друкарки роздруковували (комп’ютерів у масовому використанні тоді ще не було, друкували на машинках) і вивішували на якомусь стенді. Приходить до мене мій притель. Майбутній мер Черкас Сергій Одарич. Ми з ним балакаємо. Раптом чую гуркіт ніг. Хтось біжить. Я повертаю голову, а це Маруся несеться на мене з перекошеним від люті обличчям і горлає: “Над цим не жартують!!!” Намагається дати мені по пиці. Я її удар відбив. Але був такий ошелешений, що покинув Одарича і побіг за нею з’ясовувавати, за що вона мене хотіла вбити. Заскочив за нею в кабінет з розгубленим питанням: “За що?!!!”. Вона, замість відповіді, намагалася ще раз зацідити мені по пиці. Для мене так і лишилося загадкою, чому вона намагалася відправити одним ударом мене на той світ. Лишається припустити, що її вишуканий смак не дозволяє їй любити графоманів і вона намагалася їх нищити, як набридливих мух. Але я і цю подію не залишив без уваги.
Юрій Луканов в напруженні творчім.
Вірш про Марусю писати він хоче.
Маша рукою махнула гостинно –
мізки Юрка полетіли на стіну.
Врешті-решт я в УНІАНІ зробився ледь не штатною поетичною зіркою. Володимир Ільченко та Олександр Харченко вимагали від мене, щоб я на кожен корпоратив писав щось таке. Я напружував свою ущербну музу і не підводив їхніх очікувань. А потім кинув оті всі дурниці і почав писати на телевізійних зірок. Намагався десь опублікувати. Їх ніхто не хотів брати. Тоді лиш з’явився сайт “Телекритики”, який пізніше здійснив перейменування і став “Детектором Медіа”.
Тільки головна редакторка Наталія Лігачова погодилась надрукувати. Було щось до ста переглядів… Уявляєте, які були часи! Інтернет-видання тоді майже ніхто не читав. А публікація моїх епіграм довела кількість переглядів аж до 200. Рекорд просто. Вони регулярно друкували мої епгірами. Остання була про кремлівського ідіота.
Ніколи звичай не минеться.
Завжди на світі так було:
Коли стоїть, то @уєм зветься.
А як обвисне, то @уйлом.
Після цього вони категорично мені відмовляють у публікації таких творів. Мабуть, їх хтось застеріг від мови ненависті. Але так і не можу второпати, чому мій талант лишається недооціненим?
Я графоманю уже дуже довго:
рима до рими – це справді моє.
Збагнути не можу давно вже нічого:
Навіщо вам Пушкін, як я у вас є?
Втім ці мої твори в одних викликають ідіосінкрізію і вони блювати від них хочуть. А інші іржуть, як коні. А дехто навіть по три дні телефонує друзям і зачитує все підряд. До речі, з моєї останньої книги “Янелох” лишилося ще із сотня примірників. Користаюся нагодою і пропоную купити. Звертайтеся через Фейсбук.
P.S.
Але слава до мене таки прийшла. Хто б міг подумати!!! Через телеканал російського міністрества оборони “Звезда”. Вони навіть мої віршата взялися перекладати на російську…
Юрій Луканов
